Розділ «5.2. Господарство та економічна думка держав Західноєвропейської цивілізації»

o військова і релігійно-культурна діяльність: кожен цех був військовим загоном міського ополчення, вибирав патрона зі святих, мав атрибутику та символіку, власне майно (кошти для взаємодопомоги та благочинної діяльності), стежив за моральністю своїх членів.

В історико економічній літературі цехи розглядають як суб'єкти господарювання, а організацію промисловості середньовіччя - як цехово-ремісничу.

Загальноєвропейські основи цехової організації мали в окремих країнах свої особливості. Так, в Італії не існувало цехової монополії, цехи були виробничо-торговельними структурами, в їх організації брали участь майстри та власники капіталу.

У процесі історичної еволюції впродовж XIV-XV ст. цехова організація ремесла втратила економічну доцільність і почала відігравати негативну роль: захищала промислову монополію, зрівнювала умови праці, що гальмувало виникнення великого виробництва, технічний прогрес і підприємницьку ініціативу ремісників, а отже, економічне зростання штучно стримувалося. З'явилися багаті та бідні цехи і майстри.

У XIV ст. у Фландрії та Італії зародилася нова форма організації промислового виробництва - мануфактура підприємство з ручною інструментальною технікою, поділом праці за виробничими операціями і використанням найманої робочої сили. Мануфактурна система сформувалася в сукняному та металургійному виробництві, де забезпечила різке зростання продуктивності праці.

Отже, середньовічні міста були політичними та адміністративно-судовими округами з різним рівнем політичної самостійності, але їх об'єднували специфічне міське право та господарська діяльність у вигляді однакових форм організації ремесла та торгівлі (комунально-цехова система). Історична роль міст полягає у тому, що вони були територією та чинником розпаду феодальних і формування ринкових відносин, оскільки:

а) сприяли юридичній та економічній свободі жителів міста, розвитку громадянської свободи;

б) у них зародилася приватна індивідуальна власність, концентрувалися промисловість і торгівля, формувалися такі економічні інститути, як вільний особистий і майновий найм, промисловий та оборотний капітал, господарська і підприємницька діяльність, прибуток;

в) у містах утворювався новий клас - буржуазія та відбувалося становлення нового економічного світогляду;

г) міста були центрами товарного виробництва, промислового й оборотного (торговельно-купецького, лихварсько-кредитного) капіталу, носіями товарно-грошових відносин.

У період раннього середньовіччя за умов аграризації та ведення натурального господарства обмін не мав економічного значення. Внутрішній обмін залучав такі товари, як сіль, риба, метал, ремісничі вироби. Зовнішньоторговельні зв'язки були незначними. Споживачами східних товарів були землевласники.

У XI-XV ст. у процесі розвитку міст і ремісничої промисловості відбувся третій суспільний (загальний) поділ праці: сфера торгівлі та послуг виокремилася як самостійна. Сформувався купецький і лихварський капітал. У межах натурального господарства виникли місцеві ринки і просте товарне виробництво як економічний уклад, склалися умови для його перетворення на розвинене товарне господарство. Сприяли розвитку ринкових відносин і хрестові походи. Купці західноєвропейських країн відібрали в арабів Середземне море, опанували торгівлю зі Сходом. Європа дізналася про нові культури та технології виробництва. Досягнення східної культури розширили споживчі потреби європейців. Центрами зосередження внутрішньої та зовнішньої торгівлі стали міста.

Організація внутрішньої та зовнішньої торгівлі мала корпоративний характер. Купецькі гільдії (товариства ) об'єднували купців одного міста, монополізували продаж конкретних товарів, мали привілеї щодо торгівлі у своїх або інших містах, виробили кодекс професійної торговельної етики та права, матеріально підтримували своїх членів. У містах було по кілька гільдій. Поступово до них почали входити феодали і монастирі.

Внутрішня торгівля обмежувалася територіально, номенклатурою товарів, обсягами. Це був обмін між містом і контрольованою сільською околицею на місцевих (локальних) ринках. Тут купували та продавали ремісничі товари, сільськогосподарську сировину і продукти харчування. Формами торгівлі були міські базари та крамниці. Значення внутрішньої торгівлі полягало в залученні села до ринкових відносин, формуванні місцевих локальних територіальних ринків як основи загальнонаціонального. Так, у XIII ст. селяни привозили в Париж зерно, худобу, м'ясні продукти, овочі, фрукти, льон, пеньку, шкіру, деревину. В XV ст. у Франції, Італії й Англії внаслідок обмеження монополії цехів на продаж товарів набула поширення свобода торгівлі всередині країни.

Зовнішня торгівля відігравала провідну роль щодо капіталів, обсягів, престижності, мала посередницький (транзитний) характер. Вона була морською та сухопутною. Визначилися два основних регіони міжнародної торгівлі: середземноморський і північноєвропейський. У XI-ХІП ст. така торгівля не впливала на натуральну економіку середньовіччя. Але вже з другої половини XIV ст. почався швидкий розвиток товарних відносин. Основними предметами торгівлі стали ремісничі вироби. Так, Англія збільшила щорічний експорт сукняних тканин до кінця XIV ст. з 3 до 13,9 тис. мішків.

У середземноморській торгівлі брали участь Італія, Іспанія та Франція, які торгували між собою, з Візантією, Чорномор'ям і країнами Сходу (Левантом, тому ця торгівля ще має назву левантинська). Найбільшими центрами левантинської торгівлі були Венеція і Генуя, що створювали фракторії (торгові двори зі складами, готелем і церквою) на території Візантії, у гаванях Чорного моря, Сирії, Персії, Єгипту, на підставі договорів з володарями країн монополізували торговельні відносини. Торгували прянощами, коштовностями, предметами розкоші, золотом, сріблом, зброєю, вином, фруктами. Лише Венеція щорічно інвестувала у торгівлю 10 млн дукатів" а норма прибутку становила до 40 %.

Північноєвропейська торгівля розвивалася в XIII-XV ст., велася на Балтійському та Північному морях, річках, що впадають у ці моря: Ельбі, Одері, Темзі, Роні, Сені, Західній Двіні, Рейні, Дунаї, Віслі, Німані, у містах північної Німеччини, Фландрії, Нідерландів, Швеції, Норвегії, Данії, північної Франції, Англії, Польщі, північно-західної Росії (Новгороді, Пскові, Полоцьку). Об'єктами торгівлі були вовна, зерно, олово, залізо з Англії; сукно з Нідерландів; хутро, метал, ліс, риба, сіль, льон, віск, смола з Північно-Східної Європи; шкіра, м'ясо, зерно з Польщі та Литви; золото, срібло з Німеччини та Чехії. Об'єднував два регіони міжнародної торгівлі шлях, що проходив по альпійських перевалах, річці Рейн і атлантичному узбережжі Європи.

Північноєвропейську торгівлю монополізувала спілка купців міст північної Німеччини, створена у XIII ст. для захисту торгівлі, з центрами у Любеку та Гамбурзі. Із 1356 р. під назвою Ганзейська спілка (ганза - спілка купців за кордоном, вперше це слово з'явилось у грамоті англійського короля в 1267 р.), або офіційною - "Загальнонімецьке купецтво", спілка стала торговельно-політичною купецькою конфедерацією міст Балтійського узбережжя (звідси назва - ганзейська торгівля). Кількісно вона охоплювала від 70 до 100 міст (Бремен, Росток, Вісмар, Данциг, Амстердам, Утрехт тощо), а також фракторії та контори в усій Європі, у тому числі в Лондоні, Полоцьку, Пскові, Новгороді, Каунасі, Стокгольмі. Ганза захищала інтереси та звільняла від феодальної юрисдикції купців, добивалася надання привілеїв і монополії у торгівлі, організовувала торговельні експедиції, уніфікувала торговельне право. Німецькі купці прагнули зосередити посередницьку торгівлю між Московією, Польщею, Скандинавськими країнами, Англією, Нідерландами і країнами Сходу. Вони були єдиними іноземними купцями, які мали у Венеції свій торговий дім і право вільного плавання у Середземному морі. Лише у XVI ст. ганзейських купців витіснило національне купецтво різних країн.

Основна форма організації міжнародної торгівлі - ярмарки, що виникли в VII ст. і набули масовості в XI-XII ст. Упродовж XII - першої половини XIV ст. європейське значення мали ярмарки у французькій провінції Шампань, що була нейтральною територією, а по річках Роні та Сені проходив торговельний шлях з Італії у Фландрію й Англію. Відомими були ярмарки в англійських містах Вінчестері, Йорку і Бостоні, фламандському місті Брюгге. Існували торгові доми - сімейні купецькі компанії, пайові купецькі товариства, асоціації купців кількох міст. Набули поширення морські та сухопутні каравани. У Венеції була створена торгова біржа, а також сформована техніка бухгалтерського обліку (простого та подвійного).

Регулювало торгівлю у містах ринкове право, що гарантувало купцям недоторканність товарів і особи, встановлювало відповідальність за порушення під час ярмарків. Одночасно господарська політика міст обмежувала права чужих купців шляхом заборони роздрібної торгівлі та стосунків із місцевими купцями, введення складського права (обов'язок виставляти товари на базарній площі). Перешкоджали розвиткові торгівлі панування натурального господарства, бездоріжжя, феодальне свавілля, складна митна система, право феодалів на конфіскацію майна. Негативним чинником були різні грошові системи й одиниці, коли королі, феодали та міста карбували власні золоті та срібні монети.