Розділ «5.2. Господарство та економічна думка держав Західноєвропейської цивілізації»

Починаючи з VII ст., королі надавали церковним, знатним і великим світським землевласникам імунітет - право звільнення від державної юрисдикції та самостійного здійснення функцій державної влади: судової, адміністративної, фінансової - в межах сеньйори (назва феодального маєтку у Франції) або певної території1. Імунітетним правом користувалися середні та дрібні вільні землевласники, міське населення. Це посилило соціальну та політичну могутність землевласників, а також сеньйоральну анархію, особливо в кінці IX-X ст.

Сеньйоральна анархія сприяла поширенню процесу комендації (від лат. commendation - передоручення), коли вільна людина покладала захист своєї особи та майна на земельних магнатів: світських і духовних осіб, монастирі. Комендувалися міське населення, середні та великі землевласники, вільні селяни щодо більш знатного і заможного.

Комендація зумовила формування сюзеренно-васальних соціальних відносин. Особу, яка брала на себе комендацію, називали сюзереном (сеньйором). Договір, закріплений грамотою, надавав сеньйору право верховної власності на землю, а васалу - право спадкового володіння, визначені особисті та майнові зобов'язання стосовно сеньйора, функції державної (публічної) влади: судової, адміністративної, фінансової (збирання податків). Головним обов'язком васала була військова служба. В умовах панування натурального господарства економічну, соціальну та політичну могутність землевласника оцінювали з огляду на кількість його васалів.

У 714-715 pp. Карл Мартел (майордом-управитель останнього франкського короля династії Меровінгів і засновник династії Каролінгів) провів аграрно-військову реформу, змістом якої було одержавлення земель і надання земельних володінь корони у вигляді бенефіція - довічного володіння за умови васальної присяги на користь сюзерена та військової служби. Одночасно васалам передавалася частина посадових функцій графа. Наступні франкські королі та земельні магнати наслідували таку політику. Склалося бенефіціальне (умовно-службове тимчасове) землеволодіння, що ґрунтувалося на сеньйорально-васальних відносинах. УIX ст. із визнанням васальної служби спадковою бенефіцій перетворився на феод - умовно-службове спадкове володіння (закріплено Керсійським капітулярієм 877 p.). Якщо васал порушував свої обов'язки, сеньйор мав право за рішенням суду відібрати бенефіцій. Проте такі випадки траплялися рідко. Власники феодів складали лицарський стан1. Відносини між ними базувалися на основі феодальної ієрархії. Драбина феодальних відносин охоплювала власників повного суверенітету в особі короля (його вважали першим серед рівних), герцогів, графів, віконтів, баронів, які переходили від одного до іншого сеньйора або намагалися були самостійними; ще нижче стояли власники сеньйорій-шателеніїв; найнижче - дрібні сеньйори або звичайні лицарі (шевальє).

Поширеною була така форма перетворення вільного селянина у залежного, як прекарні відносини. їх сутність полягала у відчуженні алоду дрібного власника на основі договору на користь церкви або світського феодала за умови повернення його як прекарія ("землі, наданої на прохання") в довічне користування ("прекарій повернутий"). Існував також "прекарій нагороджений", коли надавали додатковий наділ землі.

Упродовж VIII-IX ст. сформувалося феодально залежне селянство. Воно охоплювало різні категорії: рабів (сервів), вільновідпущеників, колонів і франків, які втратили право власності на алод. їх правовий та соціально-майновий статус уніфікувався. Згідно із капітул ярієм 84 7 р. кожен вільний селянин мав знайти сеньйора. Селянство об'єднували загальні назви: серви - особисто та поземельно залежні від власника землі (феодала), їх повинності мали спадковий характер; віллани - особисто вільні та поземельно залежні. Оскільки селянин не був повноправно вільним, то не був зобов'язаний виконувати військову службу. Рентні відносини стали основною формою експлуатації селянства.

Важливим джерелом з історії феодального маєтку є капітул я рі'і. Найвідомішим є "Капітулярій про вілли" (794 р.), виданий як регламент королівських маєтків. Каролінгський маєток розвивався на натурально-господарській основі, мав значні території. Організація праці будувалася на основі експлуатації сервів, які були особисто-спадково залежними селянами від короля і отримували наділи-манси, з використанням натуральної та відробіткової системи рентних відносин. Працювали також дворові селяни (провендарі). Завданням управителя було забезпечення потреб королівського двору. Із цією метою розвивали сільське господарство, що було головною сферою діяльності, та вотчинне ремесло. Проводилася політика створення запасів, реалізації лише надлишків, виготовлення військового спорядження.

Отже, у Франкській державі VI-IX ст. генезис феодального земельного ладу базувався на основі синтезу романізованих і общинногенних елементів. Традиції пізньоримського приватного землеволодіння асимілювалися з алодіальною формою власності. Вільне дрібне землеволодіння було витіснено великим, община як форма господарювання у франків була замінена феодальним маєтком-сеньйорією. Сформувалося феодально залежне селянство. Впродовж VIII- IX ст. селяни втратили алодіальну землю як власність, але зберегли її як наділ, необхідну умову господарювання.

В Італії та Іспанії генезис феодалізму набув романізованих рис. В економічному житті Лангобардського та Вестготівського варварських королівств римська протофеодальна спадщина - матеріальна культура, велике землеволодіння, колонатна система та рентні відносини - відіграла роль асимілятора вільної германської общини (наприклад, в Іспанії вестготи становили 5 % населення), пришвидшила формування общини-марки й алодіальної власності, бенефіціального та феодального землеволодіння, залежного селянства, активізувала його економічну та соціальну диференціацію. Арабське завоювання Іспанії (початок VIII ст.) зумовило виникнення різних форм східного державного феодалізму.

Англія упродовж І ст. н. е. до 408 р. була провінцією Римської імперії, але вплив римської економіки був незначним. У V - на початку VI ст. її завоювали германські племена англосаксів, у результаті чого утворилися варварські королівства. Генезис феодальних відносин мав общинногенний характер.

В англосаксонський період у VI - середині XI ст. класичні громада-марка й алод не сформувалися. Мала родина володіла фольк-лендом (народною землею) спадковим землеволодінням, право розпорядження яким обмежувала громада (тун). Площа одного наділу-гайда становила 120 акрів (акр - 0,4 га). Визначальним для соціальних відносин було існування вільного населення (селян-керлів і знатних) та невільних (рабів і літів з корінного кельтського населення).

Велике землеволодіння формувалося за рахунок колонізації землі, захоплення родоплемінною (ерлами) і службовою (тенами) знаттю до 40 гайдів землі; надання королем ерлам, тенам та церкві землі на правах бокленду ("земля за грамотою") - права на збирання доходів і податків, суду, стягування штрафів, комендації. Король жалував імунітет, владу над людьми, а не право власності на землю. Між власником права бокленду і селянами, які жили на цій землі, встановлювалися відносини особистої залежності та підданства. Утворення в 829 р. єдиного королівства пришвидшило "феодальне освоєння" території, зростання влади феодала над селянами. Згідно із "Правдою" 930 р. вільні селяни мали знайти сеньйора. Основною формою селянського землекористування стала віргата (1/4 гайда, або 12 га). Зростали обсяги земельної феодальної ренти. Напіввільні люди (лети) і раби брали в користування землю на основі рентних відносин.

Утворенню великих землевласників сприяло формування стану професійних воїнів. Кожен, хто володів понад п'ятьма гайдами землі, був зобов'язаний кінно на чолі невеликого загону служити королю як дружинник. Основна маса вільних людей перетворювалася на селян, зайнятих виключно сільським господарством.

Уповільнювальними чинниками феодалізації були рабство до XI ст. і датська колонізація, оскільки поселенці зберігали особисту свободу та громадське землеволодіння.

Феодалізація господарства завершилася після нормандського (Нормандія - провінція на півночі Франції) завоювання Англії в середині XI ст. Це засвідчено у матеріалах перепису 1085-1086 рр. населення та земель, у так званій "Книзі Страшного суду" (вважалося, що під час перепису треба давати точні дані, як на Страшному суді). Земля була одержавлена, сьома її частина стала доменом короля, а норманським лицарям і знатним англосаксам землю надавали на правах феоду. Феодальної ієрархічної драбини типу французької створено не було. Сеньйором виступав король, васалами - всі феодали. Сформувалося феодально залежне селянство, яке охоплювало дві основні групи - повнонадільних віланів і малоземельних коте-рів. Залишалися вільні селяни - фригольдери.

У Німеччині розвиток феодальної економічної системи відбувався повільно на основі еволюції первісного господарства. У процесі трансформації землеробської громади у територіально-сусідську марку сформувалася алодіальна власність на землю. Поширення різних форм відчуження алоду, виникнення племінних князівств і герцогств, експансія германців на територію Римської імперії та служба її імператорам, поширення християнства сприяли соціальній диференціації населення (алодистів) на знатних і заможних землевласників, вільних, економічно та особисто залежних. Останні втрачали свободу через продаж, дарування (переважно примусове) землі, комендацію та патронат. Процес феодалізації гальмувала відсутність єдиної німецької держави. Входження німецьких земель до імперії Карла Великого сприяло синтезу романізованого та германізованого феодалізму. Пришвидшилося формування великого землеволодіння та сеньйорально-васальних відносин на бенефіціальній, пізніше феодальній (ленній) основі, а також особисто й економічно залежного селянства. Розширився імунітет феодалів. Остаточно ленна система утвердилася в XII ст. Особливістю німецького феодалізму була значна роль церкви як духовного феодала.

Таким чином, при формуванні феодальної економіки вирішальне значення мали відчуження алоду, переважання великого землеволодіння над дрібним, налагодження між землевласниками та селянами відносин панування і підпорядкування, а в середині панівної верстви - покровительства і служби.

Епоха XI-ХІІІ ст. була періодом зрілих феодальних аграрних відносин.

Панувала феодальна власність на землю. Існували такі її види: королівська, світська, духовна. Ієрархія соціальних і земельних відносин на основі договору між сеньйором і васалом обмежувала права феодалів на землю. Ці відносини були верховними (алодіальними, носіями яких була королівська влада), сеньйоральними та васальними (рицарське утримання землі). Економічний зміст васальних відносин полягав у перерозподілі феодальної ренти між членами панівних верств населення. За правом майорату феод повністю (або дві його третини) успадковував старший син. Із ХП ст. відчужувався, але покупець визнавав васальний договір. У Німеччині лени охоплювали, крім землі, податки, мито, посади, карбування монет. Ленне право регулювало всі сторони господарського життя.

У сільському господарстві основним суб'єктом господарювання був феодальний маєток (сеньйорія - у Франції, манор - в Англії, грундгершафт - у Німеччині). Феодальний маєток - це комплекс феодальної земельної власності та пов'язаних з нею прав на феодально залежних селян. Виробництво організовували в рамках селянських господарств і домену, останній присвоював шляхом феодальної ренти значну частину праці селян. У землекористуванні зберігалися общинні порядки: черезсмужжя та примусові сівозміни, система відкритих полів. Права селян щодо користування альмендами визначав власник. Маєток мав натурально-самодостатній характер: багатогалузевий, виробництво продуктів споживної вартості з реалізацією надлишків, існування ремісничого виробництва. Управляли маєтком прикажчики або самі сеньори.