Розділ «43. Призначення, роль та мистецтво судової риторики»

"Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити", - так починає П. Сергеїч свою книгу "Искусство речи на суде". Здавалося б, не аби яка мудрість - уміти говорити. Але вміти говорити і вміти промовляти в суді - це далеко не одне і те саме.

Майбутній юрист має добре усвідомити, що вміння говорити в суді є реальним та необхідним фактором судочинства.

Володіння мистецтвом користуватися словом органічно затребувано системою судочинства, особливо коли суд справді налаштований на пошук істини, а суддя щиро сподівається почути від адвоката щось таке, що допоможе йому в цьому пошуку. Коли він слухає і чує. Якщо ж суддя під час виступу адвоката вже пише вирок і лише на мить піднімає свої скляні очі на промовця, щоб упевнитись, що той ще щось "базікає", в такому суді згасне найяскравіший талант, тому що він зайвий на цьому святі судочинства.

Слова, сказані П. Сергеїчем, прозвучали на початку XX ст. в царській Росії, тобто в період розквіту судів присяжних, коли виступ адвоката був справді ефективним інструментом впливу на суд через представників народу - присяжних. Саме з появою таких судів на території європейських держав, а потім і в Російській імперії судове ораторське мистецтво досягло свого апогею.

"Судове красномовство Франції, - зазначає Є.М. Ворожейкін, -багато в чому зобов'язане своїми успіхами суду присяжних і змагальній формі розгляду кримінальних справ". Суди присяжних у Франції були введені Національними зборами 16 вересня 1791 р. У Росії це відбулося лише через три чверті століття після проведення судової реформи 1864 р. З часу введення в Росії нових судів з їх гласним і усним провадженням справ з'явилася потреба в ораторському мистецтві.

Ораторському мистецтву загалом і судовому зокрема багато присвячено безліч літературних, мемуарних, наукових та навчальних здобутків, починаючи з античних і римських ораторів і риторів: Аристотеля, Демосфена, Катонацензора, Гая Гракха, Юлія Цезаря, Помпея, Цицерона. Саме слово "оратор" походить від лат. "орис" - рот.

Теорія ораторського мистецтва досліджується і розвивається навчальною дисципліною - риторикою. Визнаний фахівець в галузі теорії ораторського мистецтва Д. М. Олександров, узагальнюючи існуючі визначення риторики, вважає, що риторика - теорія ораторського мистецтва, теорія красномовства, наука про вміння говорити "красно", добре, так, як потрібно у певному випадку.

На нашу думку, поняттю риторики більш відповідало б таке визначення: Риторика як теорія ораторського мистецтва - це наука про вміння говорити так, як це найбільш доцільно та доречно у певному випадку. Говорити "красно" і "добре" - поняття дуже відносні і потребують додаткового роз'яснення. Слово ж "доречне" уявляється більш конкретним та містким і підкреслює рівень діловитості та припустимої "красивості" мови відповідно до конкретних обставин, особливо коли це стосується судової риторики, де різноманітні "красивості" не зовсім доречні.

Існує чимало суспільних занять, за яких вміння говорити зрозуміло, образно, переконливо і палко вирішує успіх справи, а нерідко впливає і на кар'єру оратора, його майбутнє. Переважно це стосується політиків, адвокатів, викладачів, митців. Талант говорити емоційно, володіти аудиторією і масами людей привів до необмеженої влади над публікою Демосфена і Цицерона, і цілими народами - Робесп'єра і Дантона, Керенського і Леніна (В. І. Ульянова), Троцького, Д. Неру, Гітлера, Геббельса, Ф. Кастро і багатьох інших природжених блискучих політичних ораторів. Четверо із названих - були адвокатами.

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесуальне спілкування за часів А. Ф. Коні виразилося в незаслужено забутому слові "судоговоріння". Оголошення обвинувального вироку чи викладення позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, запитання допитуваним особам і експертам, викладення учасниками судового процесу заяв і клопотань, нарешті, судові суперечки й оголошення рішення, вироку суду - все це елементи судоговоріння.

Специфіка судоговоріння полягає в суворій процесуальній упорядкованості - кожне слово, вимовлене в ході судового засідання, має свою процесуальну назву і призначення. Голова в суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, їхні представники, а також свідки - дають пояснення, показання, свідчення. Учасники судового процесу - державний обвинувач, адвокат, представники - допитують, ставлять запитання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний виголошує останнє слово.

Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і обов'язково, власну етичну основу. Під час допиту особи в судовому засіданні неприпустимо ставити навідні запитання. Недоречною є постановка запитань інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої викликаної в судове засідання особи на "ти", "дорікати" за "неправильно" зайняту позицію тощо.

Судоговоріння здійснюється в порядку, встановленому кримінально-процесуальним та цивільно-процесуальним законодавством, у визначеній черговості й обов'язково з дозволу головуючого судді: спочатку слово надається позивачеві, потім відповідачеві, спершу виступає державний обвинувач, за ним - адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи може бути змінений судом. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового засідання.

Такий порядок установлено не тільки з правових міркувань. У ньому простежується етичний підхід законодавця до вирішення правових питань. Так, відповідач виступає після позивача для того, щоб мати можливість захиститися від позову. Адвокат виступає після державного обвинувача, щоб мати можливість захиститися від аргументів обвинувачення. Це, безперечно, морально виправдано. "Бий, але вислухай", - говорили римляни, що означало необхідність вислухати обвинувачуваного і лише після цього приймати рішення.

Працюючи в судовому засіданні, адвокат завжди повинен бути взірцем ввічливості та коректності і контролювати свої емоції. Правосуддя не терпить суєти і розв'язного пустослів'я. Спроби сперечання сторін, грубого втручання в інтимні питання підсудних і свідків, неетичні й образливі звертання мають припинятися судом коректно, але жорстко і негайно.

Тут дуже цінним є уміння адвоката користуватись своїми процесуальними можливостями коректно, з огляду на делікатність певних ситуацій, щоб не нашкодити інтересам довірителя і не поставити його та й себе у смішне становище. Природно, що тут багато залежить від уміння голови згладити комічну ситуацію, не допустити, щоб вона вийшла з-під контролю або стала образливою для когось з учасників судового процесу, а тим більше для потерпілого у справі або підсудного. Відсутність почуття міри та коректності, не зважаючи на трагізм подій, що відбуваються в судовій залі, нерідко породжують комічні ситуації.

Приклад. Львів. Слухається справа про розірвання шлюбу. Позивач - чоловік. Він вимагає розірвання шлюбу через відсутність дітей. Адвокат відповідачки, яка категорично виступає проти розірвання шлюбу, звертається до позивача з такою тирадою: "Шановний пане позивачу, ваша дружина щойно приїхала з курорту, де вона лікувалась. У мене в руках довідка від лікаря (подає довідку судді), що вона може народити дитину. То, може, ви ще раз спробуєте і у вас що-небудь вийде?".

Суддя, ознайомившись Ь пред явленою адвокатом довідкою, звертається до позивача: "Пане позивачу, у мене справді в руках є довідка, про яку згадував пан адвокат, то, може, й справді у вас що-небудь вийде?". Відповідач підхоплюється і кричить на всю залу: "Пане суддя, я вже шістнадцять років пробую, але в мене нічого не виходить, якщо у вас є довідка, то вже, мабуть, тепер ви разом з паном адвокатом спробуєте, може, у вас що і вийде".

У залі, природно, регіт, суддя розгублено намагається присоромити позивача, від чого сміх посилюється. Оголошується перерва. Але як тільки суддя входить у судову залу, регіт відновлюється. Справа зірвана і відкладається на наступний день. Суддя явно не відчув делікатності ситуації, не продумав питання і потрапив у комічну ситуацію, з якою не зумів впоратися.