Розділ 41

Біля замку Ґандольфо віяв свіжий гірський вітер, що налітав сюди із самих вершин, і єпископ Арінґароса, вийшовши з «фіата», відчув холод. «Треба було одягнутися тепліше», — подумав він, намагаючись не тремтіти. Сьогодні він нізащо не хотів здаватися слабким чи наляканим.

Замок був занурений у пітьму, за винятком кількох вікон нагорі, що світилися якось зловісно. «Бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони не сплять і чекають». Він опустив голову проти вітру і рушив до входу, навіть не глянувши на куполи обсерваторії.

Священик, що зустрів його біля дверей, був заспаний. Це був той самий чоловік, що вітав Арінґаросу п’ять місяців тому, лише сьогодні він не виявляв такої гостинності.

— Ми непокоїлися через вас, єпископе, — сказав він, подивившись на годинник. Він виглядав не так занепокоєним, як збентеженим.

— Перепрошую. Авіалінії сьогодні дуже ненадійні.

Священик щось нерозбірливо пробурмотів, а тоді додав:

— Вони чекають нагорі. Я вас проведу.

Бібліотека була просторою квадратною залою, викладеною від підлоги до стелі темним деревом. З усіх боків височіли полиці, заставлені книжками. Підлога була з жовтого мармуру з чорною базальтовою облямівкою — шляхетне нагадування, що колись цей будинок був палацом.

— Ласкаво просимо, єпископе, — почувся чоловічий голос із глибини зали.

Арінґароса намагався роздивитися, хто це сказав, але світло було неймовірно тьмяне — значно тьмяніше, ніж під час його першого візиту, — тоді все сяяло вогнями. Ніч остаточного пробудження. Сьогодні ці чоловіки сиділи в сутінках, наче чомусь соромилися того, що мало от-от відкритися.

Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав — це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.

Арінґароса пішов до них.

— Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.

— Зовсім ні, — відповів секретар, склавши ручки на величезному череві. — Ми вдячні, що ви приїхали так здалеку. Найменше, що ми могли зробити на знак шани, — це не спати і зустріти вас. Не бажаєте кави чи щось перекусити?

— Думаю, краще нам не вдавати, що це — дружній візит. Я мушу встигнути на ще один літак. Може, перейдемо одразу до справи?

— О, звичайно, — сказав секретар. — Ви впоралися швидше, ніж ми сподівалися.

— Та невже?

— Ви маєте ще цілий місяць.

— Ви висловили занепокоєння п’ять місяців тому, — зауважив Арінґароса. — То чого б я зволікав?