Розділ 41

— Це правда, однак… — Секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою. — Ми не знаємо, що ви збираєтеся робити з цими грішми, і якщо це з якогось погляду незаконно…

— З огляду на те, про що ви мене просите, — перебив його Арінґароса, — що я робитиму з цими грішми — не ваша справа.

Запала довга мовчанка.

«Вони знають, що я маю рацію», — подумав Арінґароса.

— Тепер, як я розумію, ви хочете, щоб я щось підписав?

Усі троє посхоплювалися з місць і підсунули йому папір так квапливо, наче хотіли, щоб він якнайшвидше забрався геть.

Арінґароса уважно подивився на аркуш, що лежав перед ним. На ньому була папська печатка.

— Це ідентичне з тим примірником, який ви надіслали мені?

— Абсолютно.

Арінґароса здивувався, що, підписуючи цей документ, він не відчував майже нічого. Однак троє інших чоловіків, схоже, зітхнули з великим полегшенням.

— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Ваших послуг Церква ніколи не забуде.

Арінґароса підняв дипломат, відчуваючи в його вазі майбутню владу і здійснення сподівань. Усі четверо якусь мить дивилися один на одного, наче хотіли ще щось додати, але потім передумали. Арінґароса повернувся й попрямував до дверей.

— Єпископе! — покликав один із кардиналів у ту мить, коли Арінґароса збирався переступити поріг.

Він зупинився, обернувся.

— Слухаю?

— Куди ви тепер?

Арінґароса відчув, що це питання лежить радше в духовній, аніж у географічній площині, але він не мав наміру дискутувати про мораль о цій порі.

— До Парижа, — відповів коротко і вийшов.