Розділ другий «Ніхто там не помер й ніхто не народився»

«Ніхто там не помер й ніхто не народився»

Коли Алекс подзвонив, Кароліна відкрила йому негайно. Недавно вона обрізала свій світлий «кінський хвіст» і, одягнена в вузькі чорні штани і білу полотняну блузку, виглядала тепер як стрункий загорілий хлопець.

— Доброго дня, хлопчику, — Джо проїхався пальцями по її короткому волоссі, потім взяв її за плечі, повернув до себе і уважно до неї придивився. Навіть очі Кароліни були світлі і осяйні, так ніби вона щойно встала з ліжка після нічного сну.

— Ти виглядаєш так, ніби ти нічого не робила кілька років, — Алекс поцілував її і засміявся. — О, мій великий, єдиний Боже, що станеться з наукою, якщо всі учені будуть виглядати так, як ти?

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — поважно сказала Кароліна, але зразу засміялася. — Я тебе дуже прошу, Джо, перестань на хвильку займатися глупствами і вислухай мене. Ти повинен, ти мусиш вислухати всю цю історію. Я не можу думати ні про що інше…

Вона вирвалася з його обіймів і стала посеред прихожої, поклавши руки на свої вузькі хлоп’ячі стегна. — Можеш мені вірити, можеш не вірити, але якщо те, що я думаю про свій папірус, виявиться правдою, то міс Кароліна Бекон впише кілька невеликих, але важливих рядків в історію нашої цивілізації.

Алекс поважно покивав головою.

— Ще колега Шекспір написав, що себе треба хвалити, бо ніхто інший цього за нас так переконливо не зробить. Але до сьогодні я знав тебе як людину дуже скромну і…

— Бо я і є скромна! — сказала Кароліна переконано. — Я дуже скромна і дуже голодна. Міс Бекон просить до кімнати.

Вона легко нахилилася і чарівно виконала широкий жест рукою, майже торкаючись пальцями підлоги, як це робили колись придворні. Потім зникла в дверях кухоньки. Алекс стояв деякий час непорушно, з посмішкою дивлячись на двері, що зачинилися за нею, тоді вільним кроком зайшов до їдальні, сів за заставлений стіл і зажмурив очі. Було тепло і тихо. Десь неподалік грало радіо.

Скрипнули двері. Кароліна тримала в двох руках тацю, на якій парували чашечки.

— Я заварила дуже, дуже міцну каву, — сказала вона, ставлячи тацю на стіл, — хоч знаю, що ти зранку більше любиш чай. Я хочу, щоб ти вислухав мене уважно, а не треба бути Джо Алексом, аби здогадатися, що мужчина, який працював цілу ніч, тут же починає дрімати, якщо його залишили на хвилинку самого. Коли почуєш те, що я маю тобі сказати, сам признаєш, що то є надзвичайно дивовижна справа.

Джо нахилив голову, подавив бажання позіхнути і знов мимоволі зажмурив очі. Потім з трудом відкрив їх і посміхнувся.

— Напевно, то буде один з найцікавіших ранків в моєму житті.

— Знущайся, знущайся безкарно над молодою беззахисною британською вченою, яка зараз нагодує тебе, як мати дитину. Вміст мого папірусу може виявитися в сто раз цікавішим, ніж вміст п’яти поліційних моргів, набитих по саму стелю твоїми другорядними небіжчиками, не згадуючи вже про дурнуватих і нетерпеливих спадкоємців, яких ти потім викриваєш в поті чола, хоча судячи з того, що пишуть в наших газетах, не потребує то аж так великих зусиль, бо звичайно одні люди вбивають інших людей з дуже простих причин, і досить подумати хвилину — другу, аби…

— Зрозуміло, — Джо кивнув головою. — Хочеш сказати, що я — ідіот, і маю сяку-таку популярність у британської громадськості лиш тому, що вбивці, яких наш безцінний Паркер виловлює при моїй скромній допомозі, ще дурніші за мене, так?

— Не так! Я хотіла лиш підкреслити, що добрий археолог мусить бути добрим детективом. Очевидно, археолог мусить бути не лише детективом!..

— Але і кухарем, — Джо похвально кивнув головою. — Бачу каву. А що ще дістану за те, що вислухаю всі ті добрі новини, які міс Бекон хоче розказати про міс Бекон?

— Все, що захочеш, і то в момент. Але дай мені закінчити.