Розділ «Останні»

Поки колоністи з Марса спали на «Одіні», Рой не байдикував. Він постановив: вільних чотири місяці треба витратити на докладне обстеження стану справ на рідній планеті. І того часу Рою вистачило не лише на розвідку.

Високо у горах Тибету община ченців-буддистів залишилася поза увагою геників. Одягнуті у помаранчевий одяг голомозі чоловіки жили власним буденним життям, сповненим молитов та медитацій. Відколи прочани, які приносили до монастиря пожертви-частування, більше не нагадували про себе, до їхньої щоденності мало би додатися добування собі їжі. Але ні! Суворе життя у горах на межі можливого сімох монахів, найстаршому з котрих виповнилося вісімдесят дев’ять, наймолодшому — сорок три, було геть позбавлене боротьби за існування. Ченці не переймалися через відсутність рису чи овочів.

Рой спостерігав за ними довго, хоча монотонність їхнього щоденного життя могла нагнати нудьгу на будь-кого. Проте колишній учений відкрив секрет успіху ченців. Роя зацікавив метаболізм їхніх дивовижних тіл. Він виявив щось схоже на хлорофіл у клітинах шкіри буддистів. Звичайно, їхня шкіра не набрала зеленого відтінку, як листя рослин, бо речовина, котра дозволяла засвоювати випромінювання світила, лише виконувала подібні, як у хлорофілу, функції, але не була тотожною йому за хімічним складом. Ченці живилися енергією сонця, тижнями обходячись без будь-чого їстівного.

Далі його відкриття продовжувалися. Рой зрозумів, що всі буддисти геть втратили чоловічу здатність і стали стерильними. Крім того, ці семеро становили наче один організм, хоч із різних частин, та завжди кожна відчувала іншу так, як людина відчуває власні руку чи живіт. Заглядаючи у їхні думки, Рой бачив, що ці істоти значно ближчі йому, аніж будь-хто з геників чи діпрів, які вижили на Землі.

А ченці також уловили присутність чужого духа поруч, хоча той і не впливав на їхні слух, зір чи інші нервові рецептори. Відчути його — відчули, але налагодити із ним зв'язок не намагалися. Тоді спостерігач вирішив, що настав слушний момент, аби вперше поспілкуватися із людьми на Землі.

Рой проявився всередині невеликого кола, утвореного ченцями. Монахи зустріли його із байдужою ввічливістю. Семеро чоловіків спокійно дивилися на нього. Чужинець подумки звернувся до найстаршого, усвідомлюючи, що все, сказане одному, відразу сприймає й решта.

— Світ змінився, втративши рівновагу, — почав телепатичне спілкування Рой.

— Світ — лише мана. Не важливо, як змінюється ілюзія, — прочитав прибулець думку-відповідь ченців.

— Так, — спокійно підтвердив прибулець і зник.

Рой покинув гірський монастир. Розмови не вийде...

Він передбачав це ще до того, як з'являтися перед відлюдниками. Але якась внутрішня впертість... чи то відгомони колишньої натури вченого, котрий перевіряє всі гіпотези і шляхи, змусили Роя спробувати. Тепер він упевнився: жодні земні справи буддистів уже не цікавили.

Якимось дивом ченці перейшли через поріг перетворення та помалу набували рис істот іншого типу — нематеріального. Врешті-решт, втрачена репродуктивна функція перекреслювала надію на те, що ці чоловіки могли би спричинитися до відродження людства, тому Рой залишив общину в спокої. Спалахом промайнула думка про те, що все ще можна відновити й насильно повернути цих сімох до стану людей, щоб вони збагатили своїми генами майбутнє людство. Однак ця ідея викликала таку відразу до самого себе, що Рой миттю зрозумів: не буде такого!

«Викручуся якось і без акту насильства над єдиними істотами, які можна вважати... рідними? Атож, хай ця планета народила мене, але не відчуваю тут нікого рідного, окрім них. Я перестав бути своїм для місцевого розумного виду. Вже чужий. Як і ці семеро. І я знаю, що вони відповіли б, коли мені спало б на думку їх переконувати, нагадувати про батьків, родичів, обов'язок перед людством. Бо знаю і свою відповідь», — Рой оглянув подумки цю складну, величезну конструкцію — власну відповідь.

Скільки трактатів написали би всі тутешні філософи, якщо дозволити їм осягнути бодай частинку її? Кожному лише показати кінчики ниточок, які сплітаються у прегарний візерунок істини. І всі ці філософи, вздрівши лише кінчик ниточки — однієї з міріад, бо не здатні побачити все у цілості, написали би брехню, потворну нісенітницю. І понавигадували би те, чого й не було. Неодмінно згадали би про мораль — яке вони можуть мати поняття про це? Псували би повітря словом «відповідальність». Хіба кожен зокрема їхній жалюгідний пук може передати процеси складного організму? Ні, ані мораль, ані відповідальність — таких, які уявляють собі люди — Роя не обходили.

Що не означало: їх нема. Просто Рой жив уже значно складнішими категоріями, узагальненнями, поняттями, ніж представники місцевого розумного виду. Парадоксально: закони буття універсальні, тільки-от кожен читає їх відповідно до своїх можливостей. Рой сприймав повний текст, бачив у всіх спектрах. Найрозумніша людина ж, порівняно з ним, ледь розрізняла літери, була майже сліпою істотою, напівграмотною, затурканою. Щоправда, небезнадійною. Адже із лона цього виду таки з'являються зрячі, на кшталт ченців.

І Рой, керуючись не звичними людськими поняттями про доброту, милосердя, мораль чи відповідальність перед тими, хто його народив, а своєю складною відповіддю, відпустив ченців — хай виборсується цей метелик духа з буддистської лялечки!

А він самотужки, знаючи свою відповідь, піде далі та займатиметься діпрами, котрі живуть у матеріальному світі й упродовж кількох років уникають мисливців за людьми.

Її, хто зумів обхитрувати геників, без сумніву, заслуговували на його увагу. Рой планував зібрати всіх уцілілих діпрів разом, щоб збільшити їхні шанси на виживання. І найкращою базою для них він визначив общину Тараса, посилену ще й людьми, що летіли сюди на «Одіні».

Цьому рішенню передувало стеження за групою Тараса і Дари.