Розділ «Останні»

Колишній гард разом із ученицею заснував підземне поселення поблизу чималої ферми, яка знаходилася осторонь великих міст та доріг. Ота провінційна глушина була обрана не випадково, адже геників нічим не могла привабити місцевість, позбавлена будь-яких скарбів, густо поросла листяним лісом, із величезними болотами, що тягнулися десятками миль на захід та північ.

Тарас облаштував кілька землянок, схожих на лисячі нори із багатьма виходами; всередині мешканці збудували висувні перегородки, що дозволяли відрізати шлях переслідувачам, пастки, про котрі знали лише жителі катакомб. А деякі з тунелів вели на болота.

Очевидно, що Тарас встиг розвідати потаємні стежки у твані, аби втекти при нападі геників. Схрони розташовувались і в самій трясовині: винахідливі дорослі разом зі своїми дітьми у сухих місцинах вкопали вглиб кілька великих пластикових бочок, де зберігалися печиво, консерви й шоколад ще доепідемного виробництва. У такій посудині двійко втікачів могло пересидіти кілька годин. Якщо потрібно було, то діпри легко би врятувалися від погоні, розчинившись у пущі, зникнувши на болотах, запавши під землю невеличкими групками.

Різноманітної вибухівки, закладеної на підступах до поселення, гард нашпигував стільки, що община могла витримати штурм кількох десятків нападників.

Тарас потурбувався також про охорону. Вартові постійно стояли на чатах, аби негайно подати сигнал про небезпеку.

На невеликих, розчищених від буряну галявинах навколишніх лісів врятовані висаджували овочі, городину. Підполковник віднайшов також кількох собак, що могли сповістити про наближення чужинців, та дві кози і корову. Тож у групи були молоко, масло, сир. Хитромудрі самостріли й капкани у заростях регулярно постачали м’ясом громаду.

Рой уважно стежив за Тарасом, Дарою та їхніми малими помічниками. Порівнюючи цих дітей із рабами у містах геників, спостерігач бачив величезну різницю. Вихованці Тараса й Дари стали солдатами, але не отупілими й заляканими виконавцями наказів, а сильними, витривалими, кмітливими, підступними воїнами.

Зумівши перехитрувати переслідувачів, Тарас утратив лише двох своїх підопічних. І Рой зрозумів, що жодної провини гарда у тому не було. Одну дитину — піврічну дівчинку — під час утечі застрелили геники, а старший з братів Лі — Вей — помер від запалення черевини внаслідок розриву апендикса. Без хірургічного втручання цьому ніхто не міг би зарадити.

Тарас ішов назирці за Дарою. Гард жадібним поглядом невідривно слідкував за гіпнотизуючими рухами спокусливих сідничок поперед себе, ледве пануючи над своїм збудженням. Він не раз картав себе за це темне, обпікаюче бажання, що гарячою хвилею підіймалося знизу вгору, відбираючи йому розум. Подумки лаяв себе, але так хотів накинутись просто тут, у лісі, на таке звабливе тіло, розпластати його на траві.

У поселенні поміж дітей чоловікові ще вдавалось якось вгамовувати свої дикі думки, приховувати нестримні прагнення чоловіка, що надто довго залишався без жінки.

А нині Дара напросилася, аби разом із ним вирушити на болота. Тарас на схожі прохання часто відрубував: «Ні! Хтось із дорослих повинен залишатися з ними!» Та цього разу гард раптом кинув: «Збирайся! За кілька хвилин вирушаємо!»

Дара метнулася до землянки, прихопила плетений кошик, хутко кинула у наплічник консерву, в якої вже ось-ось спливав термін придатності, дві паляниці, спечені в тандирі[6], шматок сиру, ніж, куртку, казанок, сірники й теплу вовняну ковдру на випадок ночівлі в лісі. Вже за дві хвилини вона стояла поруч із Тарасом.

Навіщо гард погодився взяти дівчину? Він знав відповідь і готовий був себе зненавидіти. Але не міг більше стримувати спраги за жіночим тілом. То чому ж не тепер?

Тарас простував за Дарою і, попри свої розхристані почуття, не забував перевіряти пастки. У двох виявилася дичина: дикий кріль та сарна. Дівчина хутко видряпалася на дерево, він подав їй упійману сарну. Закріпивши у верховітті здобич, Дара зі спритністю білки повернулась униз. Супутники почалапали далі.

Стежка пішла під ухил, ліс порідшав, під ногами пружно заколихалася поросла мохом земля. Тарас, змушений пильнувати за прикметами, щоб не збочити з ледь помітної доріжки, відволікся від хтивих думок. Починалися болота. Обоє зупинилися, аби вирубати довгі жердини, потім повільно побрели далі. До сутінок дівчина ще встигла назбирати ягід, а Тарас підстрелив кількох вальдшнепів.

Сухий острівець посеред баговиння став їм прихистком на ніч. Чоловік спорудив навіс над місцем для вогнища, похило встромивши обидві жердини у м'яку землю і накривши їх гілками. Дара тим часом розклала намет і заходилася оббіловувати кроля на вечерю; Тарас притягнув деревини, і невдовзі смачнющий димок від смаженини вже дражнив голодних. Щоб швидше приготувати м’ясо, дівчина розчвертувала тушку та нанизала шматки на загострені палички.

Тарас із темряви намету слідкував, як вона порається біля вогню. Вранішні бажання знову вирували у ньому, а Дара крутилася поблизу полум'я із грацією кішки. Шпичаком перевіряла, чи пропеклося м’ясо, розклала паляниці, насипала ягід у горнята, запорпала невеликий казанок із водою у жарини. Чоловік милувався дівчиною: її вправні, шпаркі руки знаходили ніж вмить там, де залишили хвилину тому, голівка сторожко розвернулася, коли на болоті хруснула під чиєюсь лапою гілка, очі пильно вивчали темряву. Раптом Дара схопила і кинула поперед себе палаючу гілку. Коротке скімлення повідомило Тарасу, що вона влучила.

— Пес?

— Ага, зайда якийсь... Візьмемо?

— Ні, — відповів Тарас, — скоро не буде, де їх подіти. Он, у Ками четверо цуценят, доведеться топити.