Розділ «Останні»

Бородата голова Тараса з'явилася вслід за долонею. Погляд голубих очей сердито увіп’явся у незнайомця. Гард був здивований і розлючений. Рой знав чому. Колишній підполковник подумки шпетив себе, що не помітив наближення чужинця, надмірно захопившись подругою й наплювавши на безпеку.

— Ти хто?!

— Тарасе, твоя пукавка майже розряджена, але якби й було навпаки, повір, стріляти у мене — глупота з глупот.

Поки Рой говорив, Дара вислизнула з намету з протилежного боку і гукнула до гарда: «Позаду чисто! Нікого!»

— Звісно, що нікого. Людей тут, крім вас двох, нема. Даро, приєднуйся до нас, будь ласка.

— «...крім вас двох»?.. А ти?.. — ошелешений Тарас все ж помітив дивовижу в словах прибульця.

— Я? Зі мною все не так просто. Я вже не людина.

І Рой продемонстрував їм перетворення у собаку. Щойно перед згаслим вогнищем сидів чоловік, а за мить — розкішний колі усміхався до онімілої пари симпатичним писком та промовляв: «Не лякайтеся! Ви не збожеволіли». Потім пес знову перекинувся на чоловіка:

— Не стовбичте. Присядьте. Попереду — серйозна розмова.

— Але... якого біса!.. — спромоглася на вигук зачудована Дара.

— Біса? Ні, не вгадала, — усміхнувся Рой, заперечно хитнувши головою. — Це було зовсім інше. Проте давайте поговоримо про майбутнє, мої нові Адаме і Єво.

Тарас з Дарою перезирнулися. Розумного пояснення тому, що відбувається, у них обох не знайшлося. Знизивши плечима, гард підсів до згаслого вогнища, жінка опустилася на землю поруч із ним. Рой зиркнув на вкрите росою, захололе за ніч вогнище та на Дару, яка цокотіла зубами — чи то від страху перед чужинцем, чи то від холоду на світанні. Зненацька язики полум’я затанцювали на давно згаслих вуглинах.

— Візьми куртку і підсядь ближче до вогню, — приязно промовив Рой до жінки.

— Хто ти? — обережне питання спурхнуло з вуст Дари, котра накинула на плечі одежину й простягла долоні до полум’я, котре сотворилося незбагненним чином.

Колюча недовіра й переляк — ось що бачив Рой, коли дивився на наїжачену пару. Обоє інстинктивно трималися якомога ближче одне до іншого, немов намагаючись знайти підтримку в коханій людині поруч.

— Я — той, хто хоче вам допомогти. І зробить це. Питання полягає у тому, чи приймете ви мою допомогу? Окрім вашої групи, на волі зараз є ще кілька сотень уцілілих дорослих і малих... е-е-е... діпрів. Перепрошую, що користуюся зневажливим означенням геників, але обидві людські породи треба ж якось розрізняти.

Тарас лише нетерпляче змахнув правицею, немов заохочував співрозмовника не зважати на такі дрібниці й продовжувати далі.

— Також до Землі з Марса вирушили вцілілі колоністи. Їх тридцятеро. І вони невдовзі можуть долучитися до вас. Ви подужаєте налагодити побут, підремонтувати будинки на фермі? Врешті-решт, доведеться керувати чималим гуртом. Це ж не півтора десятка дітлахів, а майже дві сотні людей.

Тарас із Дарою перезирнулися знову. Рой прочитав тривогу в їхніх думках, адже пара не сподівалася, що цей дивовижний чужинець знає також про їхнє поселення і врятованих дітей. Він їх запевнив:

— Я давно спостерігаю за вашою общиною. Але зла вам досі як не заподіяв, так і надалі не збираюся чинити. Тому не варто мене боятися. І ще... Якщо ви відмовитеся прийняти інших діпрів, силувати не буду. Також геникам вас не здам.