Розділ «XXXV»

 е, що відбулося наступного дня, виявилося для Ірини не передбачуваним, не прогнозованим, і взагалі не відразу вдалося зрозуміти походження цього явища. Упродовж залишку ночі, який разом із прихопленим ранком вона відіслала на совість, кудись поділись її салони, квартири, меблі, машини... Усе, що ще учора, не зважаючи на дику втому, лізло і нагромаджувалось одне на одне, зникло невідомо куди. Натомість утворилася... ні, не порожнеча. Дивним чином усе завмерло. Відчуття, плани чомусь втратили вогонь. Усе ніби й залишалося на місцях, проте не відчувалося законного драйву, життєвої сили.

Наслідок перевтоми. Тільки це. Коли Дробот не зі своєї волі помандрував у засвіти, а менти відчепилися, здавалося — все, кінець періоду нервів та нелюдських зусиль. І на той час її сили справді були на викінченні. Однак склалося так, що довелося напружитися ще. Витримала. От тепер уже точно кінець. Попереду — спокійний період життя. Феномен, який відбувається після кожної запарки. Ось, мовляв, гірше позаду, ми перемогли. Тепер не знаємо, куди подітися, до чого взятися. Сидимо, склавши руки і некомфортно почуваємося, хоч і мріяли ще вчора...

Те, що коїлося з нею, не було звичайною розгубленістю. Щось конкретно не так — ця думка посіла головне місце і не збиралася зникати. Отямившись, Ірина увімкнула комп. Тижневі канікули, влаштовані для штату фірми, а насамперед для себе, належало провести з максимальною користю та ефектом, адже вона заслужила як ніколи. До вечора шукала квартири в елітних районах, ексклюзивні варіанти меблів і гардеробу. Інтернет продовжував працювати на повну потужність. Щодо автопарку, то була змога поекономити на часі та й на грошах — «Лендкрузер» давненько був її мрією, і якби ще почати лазити по автомобільних сайтах...

У підсумку купа грошей, що напочатку приголомшувала, здалася не настільки фантастичною. І навіть не такою вже величезною — що-що, а розмахнутись Ірина вміла. На кінець дня виявилося, що в усі ці плани влізти важко і хоч десь та чимось потрібно жертвувати. Звичайно, продасть старі машину й житло, що дасть їй змогу не залишитись, образно кажучи, без копійки у кишені, але на це потрібний час.

Відкатавши увесь наступний день по фірмах з продажу нерухомості та будівельних майданчиках, Ірина відчула конкретний спад. Настрій стрімко погіршувався. «Кашкай» застрявав у пробках, не бажаючи вискакувати на бровки, а одного разу мало не поцілувався з «Шевролеткою», яка влізла попід руки з перевантаженого провулка. Потрібно було починати таки з машини. Інакше можна догратися до чергового депресняку на гребені удачі. Від такого борони, Боже...

Увечері ж наступного дня «Кашкай» залишився на стоянці, а Ірина таки пересіла на новенького «Крузака» кольору темного металіка. Залишити стару машину в тому ж салоні й скинути таким чином зайві клопоти з голови не наважилася. Продавати потрібно самій, інакше обов'язково щось втратиш. Там двісті, там п'ятсот — і скоро й справді важко буде зрозуміти, куди поділися такі гроші.

Не бажаючи ризикувати настроєм, який не тримався стійко під час зустрічей з будівельниками, Ірина каталася тепер по меблевих салонах. Тут позитивних емоцій не бракувало. Хлопчики-менеджери обсідали її, наче мухи, і їй залишалося тільки тицяти пальцем у різні боки, збурюючи рух у цій застояній вишуканості. Зусилля завжди приводять до успіху. На власне здивування їй таки вдалося пристойно «обставити» квартиру. Ту, якої, по суті, ще не було. Проблему належало розв'язувати якнайшвидше.

Упавши на канапу, Ірина заплющила очі. Пообідати по-людськи так і не встигла. Тепер смоктало у животі й тремтіли руки. Автомобільні справи обійшлися дорожче, ніж вона розраховувала. Лічба меблевих нюансів дала аналогічний результат. Тепер, щоб розгулятися стосовно нерухомості, потрібно обов'язково щось продавати. Якщо робити це так само швидко, втрати зростатимуть. Капітал невгамовно танув, наче сухий просіяний пісок, затиснутий у жмені. Жива людина не здатна стояти нерухомо. Закляклі м'язи скорочуються, і піщинки просипаються то там, то там. Розтиснеш долоню — а в ній уже далеко не те, що було.

Ніч насувалася невпинно, і належало якнайшвидше заплющити очі, інакше завтрашня втома і невиспаність не дозволять доробити справи. Але сон кудись подівся. Вона зазирнула у перелік пропущених дзвінків, адже говорити упродовж дня за біганиною вдавалося не завжди. Альбіна телефонувала ще двічі. Зранку вони перекинулися кількома словами, після чого Ірина «пропала». А про що говорити? Розповісти про багатоденні метання з кінця у кінець міста задля того, щоб витратити гроші? Цього лише бракувало. Альбіна жахливо заздрісна. Тиждень не спатиме, навіть не знаючи, про яке бабло йдеться. А на довершення причепиться, щоб позичити. Не замислюючись над тим, як потім віддаватиме. Краще не треба.

Але засинати не хотілося. Зрештою телефон таки опинивсь у її руці.

— Привіт. Вибач, не було часу протягом дня.

— Звісно, ти як завжди, — зітхнула подруга. — Чим займалася?

— Знаєш, машину взяла. Я ж давно мріяла.

— «Лендкрузера»? Нового?!

— Так. Перепала можливість узяти нормальний кредит. Майже безвідсотковий. Ну... Скільки того життя? Он, старість на носі...

— Ти дає-є-єш... Ну, Ірусю... Слухай, а що то за кредит такий? Як його оформити? Мені так треба...

Вираз обридливості вмить усівсь на обличчі Ірини. Зараз почнеться. Тепер зачепиться... Але ж про машину так чи інакше потрібно — її не сховаєш.

— Алю, тут така справа: боси німецькі підлизалися, щоб зацікавити. Я ж тепер, ти знаєш... Словом, банк, який з ними у контакті, тільки для працівників фірми. Тож пробач.

— А ти не могла більший кредит оформити, а потім разом би віддавали? Отак завжди: не скажеш, не порадишся, лише про себе дбаєш.