Розділ «2. Становлення Давньої (Київської) Русі»

2.1. Формування, соціально-економічний і політичний розвиток Давньої (Київської) Русі

Давня (Київська) Русь - ранньослов'янська держава з центром у Києві - сформувалася наприкінці VIII - на початку IX ст. Існувала вона до 30-х років XII ст., охоплюючи територію від Балтики до Чорного (Руського) моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

Походження назви "Русь" в історичній науці остаточно не з'ясовано. За раннього середньовіччя це слово часто використовували давньоруські літописці для визначення військового прошарку населення країни. Важливо і те, що спочатку слово "Русь" використовувалося переважно як географічна назва території Середнього Подніпров'я, а вже потім набуло політичного та етнічного змісту (наприклад, з річки Рось). Візантійці називали русів скитами або тавроскитами. Арабські дослідники твердили: "Щодо русів, то вони плем'я зі слов'ян". Назва "Русь" у X-XII ст. була тісно пов'язана з Київщиною. Ті, хто їхав з Новгорода чи Суздаля до Києва, говорили, що їдуть на Русь. У "Повісті минулих літ" розповідається: "У рік 852... стала називатись наша земля - руська земля... У рік 859. Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів... У рік 862. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами..." Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь... Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами". І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь".

Німецькі вчені Г. Міллер, Г. Байєр та А. Шльоцер розвинули так звану норманську теорію (XVIII ст.), згідно з якою Русь заснували варяги - германо-скандинавська народність, яких ще називали вікінгами, або норманами.

Проти цієї теорії виступали М. Ломоносов, М. Грушевський та М. Костомаров. У антинорманській теорії слово "Русь" асоціюється з назвами річок Рось і Русна в Центральній Україні. Є припущення про походження назви і від кочового племені роксоланів. Але ці гіпотези мають серйозні недоліки. Крім скандинаво-фінської етимології Русі, у вітчизняній та зарубіжній історіографії побутують думки про іранське, слов'янське та балто-слов'янське походження вказаного слова. Одним із напрямів цього дослідження могла б стати спроба пов'язати виникнення назви "Русь" із причорноморським походженням емблематики князівської влади - "знаків Рюриковичів". Може, саме тому це слово часто використовувалося для визначення військово-дружинного прошарку населення.

Американський учений українського походження О. Пріцак висловив припущення, що Русь була спершу поліетнічним і багатомовним торговельним союзом. З метою встановлення контролю над торговими шляхами між Балтійським і Середземним морями він перетворився на політичну єдність - Київську Русь. Український історик М. Брайчевський вважає, що руси займали територію у східній частині антополянської землі. Вони злилися зі слов'янами у X ст.

Хоча перші відомі історикам київські князі були за походженням скандинавами і на Русі жило чимало воїнів-варягів, це не стало вирішальним чинником у формуванні давньоруської державності. Його зумовили процеси соціально-політичного й економічного розвитку.

Отже, словом "Русь" спершу називали варягів, потім - землі полян у Центральній Україні, а згодом - політичне утворення Київська (Давня) Русь. (Слово Україна вперше з'являється в літописах у 1187 р.)

Київська Русь започаткувала феодальний період в історії народів Східної Європи, які не знали рабовласницької формації. Феодалізм зароджувався у них на основі первіснообщинного ладу. Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого полюддя (збирання данини восени князем з військовою дружиною). Із захопленням знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, він зумовив появу відробітків. Основним прошарком населення були залежні смерди, які, хоч і мали власне господарство, певний час мусили працювати на феодала. Була і дворова челядь (холопи), які повністю залежали від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів - колишніх смердів, які поступово втратили власне господарство і потрапили в кабалу до феодала. Вони працювали за договором - "рядом" (звідси "рядовичі") або відробляли позичені гроші - "купу" (звідси "закупи"). Третьою формою експлуатації на Русі була грошова рента (вид прибутку з майна феодала).

Провідне місце в економіці держави посідало сільське господарство з давніми традиціями. Основними знаряддями праці були плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Селяни вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні використовували парову систему рільництва з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій - підсічну і перелогову.

Ремесло розвивалось як у сільській місцевості, так і в містах. У XI-XIII ст. посадські ремісники почали об'єднуватись у корпорації, артілі, що зумовило розвиток торгівлі. Найбільшими торговельними шляхами були "От Грек", або "Грецький", який пов'язував Русь із балтійськими та чорноморськими ринками, "Соляний" і "Залізний", які вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ - Галич - Прага Регенсбург поєднував Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи. За кордон вивозили хутро, мед, віск, шкури, ремісничі вироби, сільськогосподарську продукцію. Завозили золото, срібло, тканини, вина, зброю, предмети християнського культу - ікони, хрести. Це зумовило пожвавлення грошового обігу. Карбувалися власні гроші: срібники, злотники (за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого) та ін.

Розвиток феодальних відносин поглиблював соціальне розшарування. Більшість людей проживала в селах та була зайнята в сільськогосподарському виробництві. Керівництво зосереджувалося у феодальних дворах - замках. Соціально-економічні зміни зумовили виникнення нових форм поселень - укріплених "градів", які стали прообразами міст. Вони згодом розвинулися в найдавніші східнослов'янські міста: Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ. За "Повістю минулих літ", у IX-X ст. в Київській Русі налічувалось понад 20 міст, у XI ст. - ще 32. У XIII ст. уже було приблизно 300 поселень міського типу, з яких понад 100 - міста.

Суспільство тих часів було поляризоване станово-класовими суперечностями, що часто призводило до народних повстань. Давні літописи свідчать про такі заворушення: у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 роках у Києві; 1024, 1070-1071, 1175 роках у Ростово-Суздальській землі; у 1219 р. в Галичі та ін. Іноді повстання набували релігійного забарвлення.

Зростали майнові, соціальні розбіжності між різними групами населення. Очолював державу великий князь київський. Під його рукою були "світлі князі" і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами. У залежності від них перебували дрібні феодали (бояри, дружинники).

2.2. Зростання значення Києва

Об'єднання північного й південного ранньодержавних утворень східного слов'янства на початку 80-х років IX ст. було кінцевим етапом формування єдиної давньоруської держави з центром у Києві. Місто було дуже вигідно розташоване, що й сприяло його піднесенню.

Територію Києва та його околиць люди почали заселяти ще в кам'яному віці, жили за неоліту, міді та бронзи. Проте багато дослідників започатковують історію Києва як міста із середини І тис. н. е. Відомо, що наприкінці V - на початку VI ст. н. е. на Замковій горі було поселення. Тут разом з пам'ятками культури виявлено візантійські монети Анастасія (498-518) та Юстініана (527-566). Знахідки середини І тис. н. е. виявлено і в районі Старокиївської гори, зокрема, житло з ліпною корчацькою керамікою кінця V-VI ст. н. е., а також оселі VII-VIII ст. н. е. Подібні матеріали цього періоду було знайдено на Подолі, горах Щекавиці, Дитинці та в інших місцях. На основі археологічних досліджень можна припустити, що історія Києва як невеликого містечка починається з другої половини V ст. н. е. У IX-X ст. воно перетворюється на основу Давнього Києва, проте дата заснування міста невідома. Перша літописна згадка про нього належить до 862 р.

Спираючись на дружини полян-русів, київський князь володарював усіма племенами Русі. За літописами, першим київським князем був Кий. Легенда свідчить, що він разом з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю і заснував Київ. "Повість минулих літ" повідомляє, що брати були полянськими князями. Наукою доведено, що старший із братів Кий був реальною історичною особою, жив наприкінці V - у першій третині VI ст. Очолюючи збройну дружину, перебував на службі у візантійського імператора (найімовірніше, Юстініана І), охороняв його кордони на Дунаї. Більше підстав вважати легендарними Щека й Хорива, оскільки заснування держави чи міста трьома братами є популярним мотивом світового фольклору.

Перекази повідомляють про подорож на Русь святого апостола Андрія Первозванного. Про це йшлося і в першій частині " Повісті минулих літ". Саме йому судилося на місці майбутнього Києва закласти Святий Хрест.