Розділ двадцять п’ятий Чума

Чума

У замку було тихо. Дивна, нездорова тиша. То тут, то там наш шлях перепиняли жмутки рухливого килима — мурахи в паніці поспішали утекти геть із замку. Тоді я наказувала принцу-бранцеві зупинитися й зачекати, поки колишні воїни підуть і прохід знову звільниться.

Колишній бранець ледве волочив слабкі ноги. Йому було вдвічі важче: він уперше за багато років вийшов із клітки, він тяг за собою рогожку, на якій лежав його паралізований і зв’язаний брат. Будь-хто інший на місці бранця давно звалився б, а цей ішов, хрипко дихав, утирав піт із чола і час від часу повторював сам до себе:

— Я щасливий…

Поки було темно, принц-бранець ішов за мною на слух. Коли в стінах почали з’являтися вікна, з очей його покотилися сльози, і дивитися він уже не міг. Довелося відірвати рукав від його старої сорочки й зав’язати йому очі.

Я йшла, твердо знаючи, що в чужому замку мені доведеться розшукати Уйму. У людожера — наш пропуск за Печатку. А ще поруч із Уймою повинен бути принц-саламандра… Ой леле, та ж ми відшукали для Оберона лише трьох принців! А скільки часу на це витрачено, скільки сил, скільки небезпек довелося пережити! І абсолютно ж незрозуміло, де шукати ще двох. Кляті сестри-охоронниці!

Я почула тупіт і притислася до стіни. Принц-бранець зробив те ж саме — тонкий слух майже заміняв йому зір. Повз нас, не розглядаючись, промчали два стражники — вони були покусані мурахами, але, судячи з бадьорого бігу, цілком здорові. Якби не жах, що спотворив їхні обличчя, можна було подумати, що ці двоє просто поспішають виконати чиєсь важливе доручення.

Вони втекли. Тупіт стих удалині.

— Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець.

— Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли.

Запала тиша.

— Тоді ходімо, — сказав принц-бранець.

Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно.

— Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо?

— Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но…

Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру.

— Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу?

Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли.

— Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються?