Розділ п’ятнадцятій Зрадники

Королівська обіцянка

Зрадники

— Час звідси вибиратися, — сказав Уйма.

У кімнаті, де нас оселили, було вікно. І це дуже до речі — я вже скучила за сонячним світлом. Вікно, щоправда, скоріше скидалося на щілину в стіні, і через нього неможливо було розгледіти нічого, крім шматочка блакитного неба, але мені й цього спочатку вистачило.

— Уймо, я хочу пити — просто вмираю.

Кілька секунд людожер уважно мене розглядав.

— Ключ не загубила? — запитав він нарешті.

Я заперечливо хитнула головою.

— Ну молодець, — Уйма підвівся. — Піду дістану водички. І тобі, й мені.

Він вийшов, і я чула, як він переговорюється зі стражником у коридорі.

Я обійшла кімнату. Біля однієї стіни, оздобленої білим черепашником, стояло низьке ліжко з горою матраців, майже як у принцеси на горошині. Біля протилежної стіни, сірої й сирої, було залізне крісло. На підлокітниках і передніх ніжках у нього іржавіли лещата з величезними рудими болтами.

Веселеньке місце.

Я сіла на край ліжка й відчула себе такою безпомічною, ніби мені п’ять років. Наче я заблукала в лісі. Правий був Оберон. Він завжди має рацію. І я завжди дурна, коли не слухаюся його. Вибратися із цього страшного замку, кинутися назад по дорозі, заповненій шибеницями, піднятися сходами у печеру, пройти через Печатку, ридма заревіти й зізнатися Оберону, що нічого не вдалося й все марно. Мені так зле, так хочеться пити… Покаятися й віддати Оберону посох. І повернутися у свій світ — тепер уже назавжди.

Посох стояв у кутку. Я раптом пригадала, як ми з Максиміліаном милися, бризкалися й хуліганили. Я підхопилася, вхопила посох, спробувала пригадати, як це в мене виходило — фонтан чистої теплої води…

Посох тихо гуркав, як порожня водопровідна труба. По набалдашнику сповзли дві прозорі крапельки. Я злизнула їх шорстким язиком, але легше від цього не стало — навпаки.

Я поставила посох на місце. Стягнувши чоботи, лягла на ліжко. Заплющити б очі — і прокинутися вдома. І нехай мама будить у школу…

Навіть не скрипнувши, відчинилися двері. Увійшов Уйма. У нього була щасливе обличчя змовника, а в руках — глиняний глечик:

— На кухні дістав. Пий.

Я кинулася до людожера, ладна розцілувати його в колючі щоки. Ухопила глечик і перехилила в рот, не замислюючись.

Це була вода. Просто вода, прохолодна й смачна. Я пила, обливаючись, постогнуючи, у мене навіть сльози від щастя виступили. От до чого доводить людину спрага!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Королівська обіцянка» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ п’ятнадцятій Зрадники“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ перший Повернення старого друга

  • Розділ другий Знову в Королівстві

  • Розділ третій Спільна мова

  • Розділ четвертий Анатомія Обіцянки

  • Розділ п’ятий Сестри-охоронниці

  • Розділ шостий Поява Уйми

  • Розділ сьомий Відьмина печатка

  • Розділ восьмий Некромантів їсти ганебно

  • Розділ дев’ятий Максиміліан

  • Розділ десятий Нові новини

  • Розділ одинадцятий По дорозі, заповненій шибеницями

  • Розділ дванадцятий Подорож із некромантом

  • Розділ тринадцятий Соляна безодня

  • Розділ чотирнадцятий Принц-деспот

  • Розділ п’ятнадцятій Зрадники
  • Розділ шістнадцятий В’язні

  • Розділ сімнадцятий Достоїнства Уйми

  • Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

  • Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

  • Розділ двадцятий Обіцянки й торги

  • Розділ двадцять перший Гмурри

  • Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

  • Розділ двадцять третій Штурм

  • Розділ двадцять четвертий Деспот

  • Розділ двадцять п’ятий Чума

  • Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

  • Розділ двадцять сьомий Утікачі з царства мертвих

  • Розділ двадцять восьмий А ми повернулися!

  • Епілог

  • Розділ без назви (30)