Розділ двадцять третій Штурм

Штурм

Уранці ми дочекалися, поки стражники відчинять ворота, і рушили торговельним шляхом до базару. Вигляд у нас був по можливості мирний: спереду крокував Уйма, одягнений по-селянськи, із сокирою на одному плечі й в’язанкою дров на іншому. Майстер-Генерал, одягнений у плащ із каптуром, прямував за ним і вів на мотузці мене з Максиміліаном. Виявляється, у цих краях торгівля дітьми була такою звичною справою, що найменше підозр міг викликати мирний купець, який вів на базар хлопчика й дівчинку.

Позаду плентався принц-саламандра. Поверх лускатого трико він натягнув полотняну куртку й штани, та ще й загорнувся в ковдру, бо постійно мерз.

Він ішов й оглядався назад. По-моєму, занадто часто оглядався. Мені й самій увесь час хотілося обернутись, я ступала якомога тихіше, вслухаючись у звуки за нашими спинами. Вітер? Трава шумить? Мороз продирав по спині від цього шелесту. Здавалося, слідом за нами йде невидимий жах, і там, де він ступає, трава сторчма підіймається.

На базарі ще нікого не було, більшість крамниць стояли зачинені, збирач податей ходив, позіхаючи, і знічев’я заглядав під прилавки, чи не закотилася десь монетка. Побачивши нас, він засунув долоні за пояс:

— Чужі? Новенькі? З чужинців подвоєне мито за місце, гріш за почин, два гроші за охорону!

Я потихеньку відпустила мотузку, якою тільки про людське око були зв’язані мої руки. Максиміліан зробив те ж саме. Принц-саламандра підступив ближче, у мою простягнену долоню ліг теплий посох Оберона.

— Змилуйтесь, — сумирно сказав Уйма. — Адже ми ще й не вторгували нічого!

Я тремтіла. Принц-саламандра стис моє плече. Дарма він вирішив, що я боягузка: мене пробирали дрижаки від хвилювання, а не від страху!

Максиміліан байдуже дивився в піднебесся.

— Розплатишся товаром, — збирачеві податей дуже не подобався людожер. — А багато говоритимеш, нацькую на тебе доглядача. Он бачиш, патруль іде з замку?

Уйма почухав носа, вигляд у нього був дурнуватий:

— Патруль? Це як?

— Ти в мене допатякаєшся, бовдуре! А ну, половину товару сюди, миттю!

Уйма потупцював на одному місці, начебто обмірковуючи, чого від нього хочуть. Потім крекнув, зняв в’язанку з плеча й опустив на голову збирачеві податей. Я зажмурилася.

— А-а-а! Патруль! Сюди!

Не знаю, хто кричав, але точно не збирач. Той звалився в пилюку без жодного слова. Від замку справді бігли озброєні люди: троє з піками, бородаті й дуже здивовані — за їхньої пам’яті ніхто на цьому базарі не насмілювався скривдити збирача податей!

Я звела посох.

Уйма підняв над головою сокиру. Принц-саламандра й Майстер-Генерал наїжачилися ножами.