Розділ двадцять шостий Рятуйся, хто може

Рятуйся, хто може

— Ми відірвалися, правда?

Тиша.

Ми лежали на траві обіч шляху, не спромігшись відшукати собі прихисток. Навіть багаття б не розпалювали, якби не принц-саламандра — він так змерз, що тепер сидів, скоцюрбившись, у полум’ї й усе тягся й тягся за новими сухими гілками. Паливо закінчувалося.

— Ми відірвалися? — повторила я з надією.

— Ще ні, — проскрипів Уйма.

Пов’язка на його руці була чорною від крові. Очі гарячково поблискували. У людожера піднімалася температура.

— Дай-но, я тебе полікую, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Нам треба йти далі, — прошепотів принц-бранець.

Темного вечора він зняв пов’язку з обличчя. Світло багаття заважало йому, але принц мужньо звикав. Ще ніколи я не бачила людину з такими величезними зіницями.

— Ми не можемо йти, — я роздивлялася глибоку рану Уйми. — Всі просто з ніг валяться. Хто потягне вашого братика?

Принца-деспота потроху відпускав параліч, зате тепер він був зв’язаний руками людожера, а отже, все одно що занурений у бетон. Зате його погляд проводжав мене, куди б я не повернулася, і дуже заважав зосередитися.

У принца-саламандри закінчилося паливо. Він виліз із багаття, що догоряло (лусочки його чорного трико диміли), огледівся.

— Візьми мою сокиру, — запропонував Уйма.

— Дякую…

Озброївшись сокирою, принц-саламандра побрів до корчуватого дерева на узбіччі.

Мої ніздрі здригнулися. Відтоді як ми залишили замок, мене переслідував цей сморід. Навколо пахло свіжою травою, димком і полем, а мені здавалося, що над дорогою стелиться запах Чуми. Але цього не може бути: ми відірвалися досить далеко. А може, принц-чума й узагалі в замку залишився?

Я слабо пам’ятала, як ми вибиралися через коминкову трубу. Принц-саламандра піднявся першим і скинув мотузку. На щастя, труба була така широченна, що в неї могли влетіти пліч-о-пліч три товсті відьми на мітлах. А вже щуплому Максиміліану там узагалі було роздолля — він міг метелятися вниз, як йо-йо на гумці.

Пам’ятаю, я простягнула долоню над головою непритомного принца-бранця й наказала: «Оживи». Принц отямився й підвівся, а я захиталася, як паперова лялька на вітрі.