Розділ двадцять п’ятий Чума

— Хто ж такий цей Оберон, — повільно сказав некромант, — що заради нього ти змогла… Він дійсно великий король?!

— Просто гарна людина, — буркнула я.

— І все дарма, — плечі Максиміліана опустилися. — Все дарма… Де ключ від Печатки? — він різко підвів голову й втупився в мене єдиним чорним оком.

— Уйма… — я запнулася.

Максиміліан застогнав:

— Усе пропало… Там принц-чума, у цьому залі. Він чекає на тебе. Каже, що хоче поговорити з тобою про важливу справу. Каже, що ти неодмінно прийдеш.

Хоч як страшно й важко мені не бувало за Відьминою Печаткою, та звістка, що на розмову зі мною чекає принц-чума, погрожувала стати останньою краплею. Я притулилася до стінки й мало не впустила посох.

— Рятуйся, — пошепки сказав Максиміліан. — Біжи світ за очі. Я чекав тебе… щоб попередити.

— Ти? Чекав? Щоб попередити?!

— А найдужче шкода ключа від Печатки, — Максиміліан мене не слухав. — Нічого. Я повернуся в замок до мачухи. Після того як ви загинете, ваші друзі знову зможуть увійти до нас, і я дочекаюся їх. Я переповім їм правду про вашу загибель і де я вас поховав… І з вдячності вони візьмуть мене за Печатку. А не візьмуть — я вб’ю їх і вкраду ключ, та й все одно втечу звідси! — він мало не плакав.

— Заспокойся, — мені було зле, у животі бурчало й тремтіли коліна. — Щоб накивати звідси п’ятами, тобі не обов’язково нас ховати. А принца-чуму… — я зібралася з силами. — Мені все одно потрібно було з ним про дещо перебалакати. Так що все дуже вдало склалося.

Максиміліан роззявив рот. Навіть його запливле око ширше розплющилося.

— Не дозволяй йому торкатися до тебе, — раптом сказав принц-бранець. — Будь-хто, до кого він доторкнеться, умре протягом трьох діб.

Я ввійшла до тронної зали — одна.

Принц-бранець і принц-деспот залишилися під наглядом Максиміліана. Не те щоб я довіряла некроманту. У мене просто не було вибору.

Підходячи до зали, я мало не задихнулася від смороду, але варто було мені переступити поріг — запах зник.

Це була та сама зала, де колись — давним-давно — принц-деспот пригощав нас вечерею з отруєним вином. Тепер тут не було столів. Величезна зала була порожня, в центрі лежав мертвий Майстер-Генерал зі сталевою спицею в грудях. Осклянілий погляд його був спрямований у стелю.

Навколо полководця валялися в різних позах ще кілька нерухомих тіл, серед них і лікар-отруювач. По залі була розкидана зброя, а підлога вкрита суцільним килимом з розчавлених мурах. Мені стало небагато легше, коли я помітила, що більшість людей, які лежали навколо, дихають, хоча й не без зусиль.

Ніхто не поспішав на допомогу пораненим! Стражники, слуги, лакеї стояли під стіночкою, нерухомо, як барельєфи. Усі дивилися вниз.

У дальньому кінці зали, на троні принца-деспота сиділа незнайома людина. Поруч, дуже близько, стояли Уйма і принц-саламандра, пліч-о-пліч. У мене трішечки відлягло від серця: принаймні їх ще не вбили. Щоправда, Уйма, до пояса голий, був увесь заюшений кровицею, рука перев’язана клаптем сорочки. А принц-саламандра тремтів так, що дрижали лусочки на чорному трико. Усі думали, що він боягуз, ніхто не знав, що йому просто холодно!