Розділ двадцять п’ятий Чума

Я, як могла, посміхнулася саламандрі та змусила себе подивитися на того, хто сидів на троні.

Він був сухорлявий, блідий, тільки на вилицях, наче рум’яна, горіли дві червоні плями. Високе чоло було перекреслене маленькою залізною короною. Коричневі губи криво посміхалися. У мутнуватих очах віддзеркалилася зала, завмерлі люди, мені здалося, що я бачу власне відображення: маленьку фігурку із посохом, що зупинилася в широких дверях…

— Заходьте, магу дороги, — у принца-чуми був м’який бас, такий низький, що я здригнулася. — Я і ось оці добродії чекали на вас досить довго. Нам слід поговорити.

Я не хотіла до нього наближатися. Але заради ввічливості зробила кілька кроків уперед:

— Я слухаю… принце-чума.

Він посміхнувся ширше:

— Чудово, що ви вже знаєте, хто я. А поговорити хотів ось про що: мені розповіли, що ви тут з особливою місією. За наказом короля Оберона ви збираєте принців, щоб вирушити за Печатку й одружити їх на п’ятьох прекрасних принцесах. Це правда?

— Так, — ледь чутно відповіла я.

— У такому разі, ви, ймовірно, не відмовите й мені? Я вдівець ось уже багато років. Мати принцесу за дружину — моє заповітне бажання. Наскільки я знаю, у вас ще залишилися вакансії, — він дивився мені просто в очі, — тобто вільні місця для наречених?

Усі, хто стояв уздовж стін, пожирали мене очима. Від їхніх поглядів мені не легшало.

— Умгу, — так само тихо відповіла я. — Тобто… Н-ні. Ні. Уже не залишилося місць.

— Як це? — принц-чума підвів пухнаті сірі брови. — Адже вам потрібно п’ять принців, чи не так? А ви знайшли тільки одного? — він кивнув на принца-саламандру, який дрібно дрижав.

— Трьох, — сказала я ще тихіше.

— Нехай трьох, — принц-чума кивнув. — А принцес п’ять, я ж правильно гадаю?

Чому Уйма і саламандра стоять до нього так близько?

Ніби почувши мою думку, людожер ступив крок у мій бік. Точніше, півкроку.

— Стояти, — неголосно кинув принц-чума. — Ще один рух, дикуне, і я тебе обійму.

Я запанікувала.

Зовні нічого не змінилося — я так само стояла біля дверей, приклеївшись підошвами до підлоги, зате усередині — в душі — вже мчала геть, не розбираючи дороги, налітаючи на стіни й про все забувши. Точнісінько так бігли ті стражники, яких ми зустріли в замку. Вуха заклало від розпачу: після стількох зусиль — і такий кінець! Виходу не було — ні лазівки, ні щілинки, — усе пропало!

— Отже, — принц-чума знову звертався до мене, — ми можемо вирушити за Печатку просто зараз. Я буду великодушний: нехай принци, яких ви обрали, ідуть із нами. Ми будемо дружною веселою компанією!