Розділ дев’ятий Максиміліан

Максиміліан

Не знаю, скільки я спала. Просто впала на дерев’яну лаву й так, не знімаючи чобіт, відключилася, наче електрична іграшка. Міг приходити хто попало, відбирати посох, красти восковий ключ, різати мене чи їсти живцем — я б і бровою не повела.

А коли прокинулася — за вузенькими віконцями вже був день, віддалік щось гуркотіло, і стіни замка трусилися.

Бій!

Я намацала посох, загорнутий у залишки портьєри. Треба було принаймні подивитися, що там відбувається, хто перемагає і чи живий ще Уйма. І, може, непогано б з’явитися на полі бою, ударити в піднебесся зеленою блискавкою, і нехай вони визнають у мені могутнього бойового мага, а не старшого куди пошлють?

Я підійшла до вогнища подивитися, чи не залишилося в казані ще каші, і цієї миті в трубі шурхнуло. Геп! — у вистигле вогнище вивалилася людина; я звела посох.

Він був невеликий. З мене зростом. Хлопчик, одягнений у чорне, з наполовину чорним від сажі лицем і білим, але брудним волоссям.

А очі в нього були чорні-чорні, так що навіть зіниць майже не розгледіти.

Він уп’явся в мене цими своїми чорнющими очами, і в мене раптом від страху жижки затрусилися. Хоча він зовсім не виглядав сильним — худий, ніби його рік не годували. Вузькі плечі. Гострий ніс.

— Привіт, — сказав він, наче нічого й не сталося. — А я щось про тебе знаю.

— Привіт, — відгукнулася я, намагаючись дивитися глумливо. — Я теж про тебе щось знаю. Ти сажотрус.

— Я такий же сажотрус, як ти — слуга цього волосатого, — він посміхнувся.

— А хто я? — мені дуже хотілося, щоб голос звучав якомога твердіше.

— Ти маг, — він перестав скалитися.

Це було так зненацька, що я опустила посох.

— Із чого ти взяв?

— Але й це не головне, — він вибрався з вогнища, заглянув у казан, поморщився, неквапом оглянув кухню, начебто вирішуючи, чим тут можна поживиться. — Головне — ти відтіля. З-за Печатки.

— Ні, — сказала я поспішно.

— Так, — він примружився, наче кіт на сонці. — Тут десь були яблука в цукрі. Ти не знаєш?