Розділ вісімнадцятий Вогненна куля

Вогненна куля

— Ну, чого ти така пришиблена?

Я справді йшла, не підводяючи голови. Хліб, сир, залишки смачного м’яса — все зникло в глотці людожера, та ще блідий Максиміліан трохи підкріпився. А в мене апетит як відрізало. І от ми крокуємо дорогою: Максиміліан, вільний і притихлий, Уйма із сокирою за плечима, я з посохом в опущеній руці. І було в мене на душі майже так само паскудно, як у підвалах принца-деспота.

— Що сталося, Ліно? На кого ти дуєшся, жритраву?

— А тобі що до того? — огризнулася я.

І відразу не втрималася:

— Що ж ти раніше не зізнавався, що ти кат?

— Я? — людожер щиро здивувався. — Ну ти, це… Ворогів я їв, це траплялося. А катів у нашому племені зроду-віку не існувало. Немає такої посади.

— Це не посада, — я дивилася під ноги. — Це покликання.

Максиміліан мовчав. Я чекала, що він бовкне якусь гидоту, але він мовчав, потупившись. Це був зовсім інший Максиміліан: змагання двох катів так на нього вплинуло, що, здається, його зріст поменшав сантиметрів на п’ять.

І Уйма довго мовчав. Я вже думала, що він не захоче продовжувати розмову на цю тему. Але він сказав тихо, з докором:

— Ось ти, виходить, до школи ходиш. Книжки читаєш. Телевізор дивишся, про який мені Оберон розповідав. А в нас на островах ані книжок, ані телевізора. Тільки казки. Ну, традиція така, дітям на ніч казки розповідати, щоб добре спалося! Казка вся на три слова, жив такий-то, зустрівся з ворогом і переміг його. А потім на півгодини — що він із цим ворогом зробив. І щоразу по-іншому. Діточки ж не люблять, коли одне й те ж! Вони нового чекають!

Я підвела голову. Уйма дивився обурено, наче я образила найкращі його почуття.

— То ти йому дитячі казки переказував?

Максиміліан звернув до узбіччя, схилився, і його знову вирвало.

— Ну звичай у нас такий, — Уйма розвів волосатими руками. — Що я можу вдіяти?

Споночіло. Насунули хмари, почав накрапати дощик. Уйма ступав беззвучно, ніби плив над землею: ні тупоту, ні подиху. Максиміліан сопів, шморгав носом, іноді навіть повискував; йому було важко витримувати заданий Уймою темп, він то відставав, то жалюгідно, підтюпцем наганяв людожера.

Я сама ледве втримувалася, аби не перейти на біг. Магові не личить трюхикати навздогін за людожером. Я втомилася, задихалась, відстала кроків на десять, потім на двадцять, і от коли я вже зібралася махнути рукою й сісти відпочити на узбіччі — Уйма раптом зупинився.

Він дивився в піднебесся. Я спершу наздогнала його — неквапно, намагаючись тихіше дихати. І тільки потім простежила за його поглядом.