Розділ третій Спільна мова

Спільна мова

І Гарольд пішов.

Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких пальців. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.

— Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі — довге покарбоване узбережжя, бухти, бухти, острови… І скрізь торгівля, така жвава, що море просто кипить! Ну як тут не зібрати ватагу, не погнати з корабельні шлюп, не зайнятися розбоєм? Адже це так вигідно й надзвичайно захоплює… А люди потім переповідають про тебе казки й співають пісні.

— Ви жартуєте? — я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.

— Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам мене зрозуміти — спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй.

Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б — трьох піратських капітанів захопив за тиждень!

— І що ви з ними зробили?

— Гм, — Оберон потер бороду. — Один зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це — на щастя, тому що інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…

— А людожери? — запитала я жадібно.

— Людожери, — Оберон зітхнув. — Давай зараз не будемо про них?

— Давайте, — я обіперлась на підвіконня. Примружилася; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, загоряло на сонечку скатами дахів. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.

— Це Храм Обіцянки, — тихо сказав Оберон.

Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися — я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.

— Той самісінький?

— Так. Наші принцеси — а тепер сестри-охоронниці — там живуть, розважаються й чекають на наречених, — Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. — Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?

— А ви не відпустите?

— Ні. Гарольд потрібен Королівству.

— Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.