Розділ п’ятий Сестри-охоронниці

Сестри-охоронниці

Сонце схилялось усе нижче, але до темряви було ще далеко. Я йшла вуличками нового міста, закутавшись у плащ по самий ніс. Так, у мене тепер був плащ із королівським гербом, чорна зі сріблом хустка — знак мага дороги, тонка сорочка, шкіряні штани і жилетка з нашитими металевими пластинками: всі мої старі речі хтось, виявляється, дбайливо зберіг, вичистив, виправ і заштопав діри. І нехай рукави й колоші були коротшими, ніж треба, — мене це тільки тішило. Плюс вісім сантиметрів — не жарт!

Гарольд крокував поруч — статечний і похмурий. Постукував посохом по бруківці. Перед нами розступалися: щойно була штовханина, і раптом — вжик-вжик — вільний коридор. Гарольду кланялися, на мене поглядали зі здивуванням: що це, мовляв, за дрібнота поруч із королівським магом?

Вони мене не знали, нові мешканці Королівства. Нічого! Незабаром дізнаються про мене.

Ми вийшли на площу, і моє серце знову тьохнуло. Сама площа була манюсінька, наче невеличке перехрестя. Зате храм! Поблизу він виявився просто величезним, не меншим за королівський замок. Сонце відбивалося на блискучому куполі.

Біля входу в храм сиділи на сходах музиканти. Грали начебто кожен своє, але разом виходила страшнувата музика, що дивно заворожувала. Я злякалася.

Самовпевнених б’ють по вухах, як не раз повчав наш фізкультурник. За шість років, які минули в Королівстві за час моєї відсутності, колишні принцеси-наречені встигли подорослішати. Я перед ними — маленька дівчинка, немовлятко. Вони глузували з Гарольда — а як же вони насміхатимуться наді мною?

Ми йшли через площу, і народ видивлявся на нас з усіх боків. Я спіткнулася раз, вдруге. Може, ще не пізно повернути назад?

Ні. Пізно. Ось стихли музиканти, ось плавно, із заворожливою повільністю розчинилися ворота. Я зіщулилася. Схоже, у них у храмі було світліше, ніж на залитій сонцем площі!

Музиканти підхопилися зі сходів, звично розступилися й за командою невидимого диригента заграли нову мелодію — веселу, танцювальну. У ритм музики вискочили дівчата у віночках — я злякалася, що це і є принцеси, але їх було принаймні осіб п’ятнадцять. Вигинаючись навсібіч та підстрибуючи, дівчата закружляли по площі в танку, а потім вишикувалися біля входу до храму, утворили живий коридор і загорланили хором:

— Пані! Сестри-охоронниці! Вітають! Королівського мага Гарольда! І маленького незнайомця! Заходьте! Вам дозволено!

Голоси в дівчат були дзвінкі, як вереск циркулярної пилки. Я оторопіла від такої нахабності: ну треба ж! «Маленького незнайомця»! Та ще й «дозволено»! Ну й розпустив їх тут Оберон…

Коли я страшенно хвилююся, мене починає трішки нудити. От і тепер: звідусіль лунали крики натовпу (ще б пак! Безкоштовна вистава!), дівчиська посміхалися напомадженими ротами, а я доклала страшенних зусиль, щоб зупинити тремтіння в ногах та не збліднути надто різко. У мене шкіра тонка: і червонію, і блідну за одну мить.

Гарольд мовчки рушив уперед, крізь живий коридор цих дурненьких у віночках, я задерла носа до самого неба й рушила за ним. Так, плани будувати легко, а коли дійде до справи — тільки коліна втримуй, щоб не тремтіли.

Ми піднялися по стертих сходинах (храм же новий! Коли ж устигли до дір стоптати!), проминули ворота й увійшли у світлий, просто-таки блискучий зал. Усе тут було надто яскраве, все золоте чи позолочене, усе, що могло блищати — блищало. Побачивши таку пишноту, будь-яка сорока повісилася б від заздрощів.

Купол зсередини був порожнистий — чим вище, тим темніше. На внутрішній його стороні були намальовані зірки, і у вишині проносилися, спалахуючи, іскорки-світлячки.

— Наші гості вражені пишнотою храму, — пролунав під цим куполом надзвичайно дзвінкий, наче по радіо, голос. Відгукнулася луна; ми з Гарольдом стояли на п’ятачку мозаїчної підлоги, як на арені цирку, а перед нами піднімалися півколом п’ять величезних крісел, на кожному з яких сиділа жінка. У порівнянні із кріслами принцеси здавалися маленькими. Вичепурені, як пави, гарні, самовдоволені, вони розглядали нас зверху вниз, а та, що сиділа в центрі, ще й єхидно посміхалася.

І це ті самі принцеси-наречені, яких я колись захищала? Яких ми везли в каравані майже як вантаж? Ті самі «високості», які в присутності Оберона соромилися підвести очі?

— Вітаємо сестер-охоронниць, — сухо сказав Гарольд, зображаючи уклін. — Ми до вас у справі.