Розділ двадцять п’ятий Чума

— Можна поцікавитися, — запитала я охриплим голосом, — що сталося з вашою попередньою дружиною?

— Зрозуміло що: вона померла. Інакше я не був би вдівцем.

— А… — я ледве могла говорити. — А чому?

Принц-чума сумно похитав головою:

— Я розумію, про що ви. Ці принцеси вам рідня?

— Ні.

— Вони вам близькі подруги?

— Ні.

— То що вам за клопіт?

Легеньке шепотіння пронеслося залою.

— Погоджуйся, — видихнув хтось зовсім поруч за моєю спиною. — Погоджуйся… Веди його… Погоджуйся…

— Король Оберон обіцяв принцесам весілля, а не похорон, — вичавила я.

Принц-чума кивнув з розумінням:

— Хіба вони збираються жити вічно? Спершу весілля. Потім похорон. Бачте, я й без цього багато в чому себе обмежую. У мене немає друзів, яким би я міг сердечно потиснути руку двічі поспіль. У мене немає жінки, яку я б цілував двічі. Я рідко виходжу на люди, але коли з’являюся, то я вправі сподіватися на повагу… хоч невелику. Хіба ми не можемо домовитися?

Я мовчала.

Принц-чума підвівся зі свого трону легко, наче метелик із квітки. Ступив крок — і опинився в центрі зали. Злякано відхитнулися людожер і принц-саламандра, люди втиснулися в стіни, прагнучи стати пласкими, наче шпалери.

Я залишилася стояти, але не від великої хоробрості. У мене відмовили ноги, от і все.

Ніби хтось інший, не я, звів посох і вдарив зеленок) блискавкою по довгій чорній фігурі в центрі зали…

Ойкнула юрба. Принц-чума навіть не хитнувся, блискавка пройшла наскрізь, як проміннячко крізь воду. Він ступив ще крок — і зупинився просто переді мною. Я заледве не впустила свою зброю.

Ні, це не грим вкривав його щоки. Це горів лихоманковий рум’янець. А очі й справді були величезні, мутнувато-дзеркальні, так що я могла бачити своє перевернене відображення, як у близько розміщених автомобільних фарах.