Розділ дев’ятнадцятий Країна вулканів

Країна вулканів

Отже, ми летіли.

Над нашими головами усе сильніше розжарювалася куля, наповнена не гарячим повітрям і навіть не вогнем, як я раніше собі уявляла, а незрозумілими тварюками, що плювалися полум’ям і легко тягли нас саме туди, звідки дув досить сильний вітер.

— Це проти законів фізики, — сказала я, клацаючи зубами. Мене кидало то в жар, то в холод, і не тільки від хвилювання. Повітря в небі було крижане, зате зверху, від кулі, пашіло так, що без вітру можна було легко перетворитися на барбекю.

— Дурниці, — відмахнувся Уйма. — Ти радій! Летимо…

Некромант мовчав. Він боявся висоти: сидів, замружившись і вчепившись у жовте пташине ребро. Здається, якщо б міг — навіть вуха притис би до голови, наче переляканий кіт.

Вогненні мешканці кулі вищали, як пара в скороварці, сичали й шурхотіли, зачіпаючи зсередини щільну оболонку. Схоже, старий добряче їх роздражнив — і ціпком, і образливими словами. Тепер вони розходилися усе більше, і куля піднімалася усе вище.

— Я думала, перевізник з нами полетить, — сказала я, ближче присуваючись до Уйми.

— Я теж так думав, — зізнався людожер. — Як цими верескунами керувати?

— Ними не можна керувати, — сказав Максиміліан із заплющеними очима. — Це вогнекуси. Їх запихають у кулю, ще коли вони в яйці. І тоді зашивають на віки вічні. Вони там вилуплюються й живуть усередині все життя. А життя в них довге. Відкладають нові яйця, з яких вилуплюються молоді вогнекуси. І так завжди.

-1 ніколи не вириваються на волю? — запитала я співчутливо.

— Коли вириваються, — Максиміліан ще більше втяг голову в плечі, — то лунає такий вибух, начебто злетіла в повітря порохова вежа.

— Невже?!

Ми з Уймою одночасно підвели голови, але не побачили нічого, крім пташиного хребта. Крізь частокіл жовтих ребер пробивалися жар і червоне світло.

— І часто вони вибухають?

Максиміліан не відповів. Він був блідішим за риб’яче черево й дихав ротом — до всього, його ще й закачало.

Ми довго мовчали. Свистів вітер, сичали й шаруділи вибухонебезпечні вогнекуси, навіки ув’язнені в кулі. Я дивилася вниз — ми летіли під високими хмарами, і земля проглядалася чудово. Гори ставали усе молодшими й вищими, і майже на кожній вершині сиділа фортеця, наче пташине гніздо. Придивившись, можна було розгледіти, що всі твердині напівзруйновані й покинуті.

— Тут гмурри, — задумливо сказав Уйма.

— Хто такі гмурри?