Розділ двадцять другий Сумніви й знахідки

Сумніви й знахідки

Коли ми приземлилися, принц-саламандра не зміг сам вибратися із пташиного кістяка. Він замерз так, що ледве говорив. Уйма виніс його на руках і відразу ж узявся розкладати багаття. Некромант допомагав йому, хоча його й не просили.

Серед халабуд і помостів, які, власне, і становили пристань, Уйма відшукав найстарішу споруду й пустив її на дрова. Ніхто й слова не сказав — перевізника поблизу не було. Напевно, спав. Людожер розклав багаття мало не до неба; Майстер-Генерал лежав, повернувши голову, і полум’я віддзеркалювалося в його мертвих очах. Навряд чи це була вдала затія — усюди тягати за собою небіжчика.

Принц-саламандра байдуже сидів, поки розпалювали вогонь. Я усе сильніше переживала: а що коли він тепер помре від переохолодження чи серйозно занедужає?!

Багаття запалало. Я відповзла подалі, бо й без того лице пашіло, обсмалене вітром і подихом вогнекусів. А принц-саламандра, навпаки, підсувався все ближче. Я не встигла огледітися — він засунув руки по лікоть у вогонь. По лікоть! Я хотіла закричати, висмикнути його з вогню, але він випередив мене. Стриб — і дрова затріщали, розповзаючись, вистрілюючи в піднебесся іскрами, а принц-саламандра з блаженним обличчям всівся у самому центрі багаття, схрестивши ноги.

— Дорвався, — сказав Максиміліан, анітрохи не дивуючись.

Принц-саламандра грівся у вогні. Язики полум’я танцювали навколо його лиця, чорне лускате трико стало темно-червоним. Принц посміхався мені, до вух розтягуючи великий рот, поблискуючи добрими зеленими очима.

— Ви чарівна, пані магу, — і голос його звучав не тихо й пригнічено, як у повітрі, а впевнено й лунко. — Ніколи в житті не бачив таких, як ви.

— Я теж, — сказала я чесно.

Уйма посміювався. Попіл країни вулканів присох до його шкіри, і людожер був схожий на чорного дева, персонажа східних казок.

Ми проспали майже цілісінький день, заховавшись у гаю біля підніжжя пагорба. Я б спала й ніч, і весь наступний день, але Уйма розбудив мене.

Виявляється, Максиміліан, який встав раніше за всіх, уже наловив риби, розклав багаття й запік у золі рибу. Мені видалася підозрілою така запопадливість, я про всяк випадок перевірила посохом, чи не отруєна їжа. Але — ні.

— Ходімо за Печатку, — сказав Максиміліан Уймі, коли від його улову залишилися самі тільки кості й плавці, забруднені золою. — Зле гнівити долю. Ходімо. Будь ласка.

На відміну від принца-саламандри, некромант визнавав за головного тільки Уйму і більше нікого. Навіть після мого нічного польоту.

Уйма ворухнув товстими пальцями:

— Ми візьмемо тебе, не бійся. Тільки ще не все.

— Не все?! — некромант мигцем глянув на принца-саламандру, який задумливо пересипав з долоні в долоню гарячі вуглини. — Що ж іще?

— Замок будемо здобувати, — пояснив людожер. — Принца-деспота захоплювати в полон, замикати в колодки, вести за Печатку.

Максиміліан заметеляв головою від цілковитого розпачу. Зметнулося колись біле, а тепер брудне й закудлане волосся: