Розділ двадцять перший Гмурри

— Давай!

Мене вдарили по руці. Було так боляче, що очі на лоба полізли. Пальці розтиснулися самі собою. Я заверещала; це був зовсім не бойовий клич. Це був вереск переляканої малявки, якій наступили на руку.

Наступної секунди я побачила кулю збоку — вона досі світилася червоним, хоча й дуже тьмяно, і летіла, летіла все далі, спускалась усе нижче, до зіткнення із землею залишалося, напевно, кілька хвилин…

Я полетіла вниз.

Майже впала. Майже. За секунду до удару об колючий кущ мої очі зустрілися з іншими очима, що дивилися з темряви. Це були немиготливі, дуже уважні очі. Напевно, я згадуватиму цей погляд довго. Напевно, він мені снитиметься.

Жах і огида, ось що мене врятувало. І залишки мужності. Я змахнула руками, наче птах, і злетіла догори, не дуже високо. Розпласталася в повітрі, згадала, як літав колись Оберон… який не пускав мене сюди! Який знав, що зі мною може трапитися! Який чекає за Печаткою, який ніколи не пробачить собі моєї смерті!

Я маг. Я вмію літати.

Порив вітру перевернув мене, ніби пустий поліетиленовий кульок. Я заметалася, намагаючись балансувати посохом. Оглянулася. Куля була далеко — вона вже майже торкалася до землі.

От лишенько — я вміла балансувати в повітрі, але літати швидко, наче птах, наче Оберон, я ніколи не пробувала. Плисти? Я змахнула вільною рукою, але знову зашпорталася. Уміння плавати тут не допоможе… Ніхто не літає ні кролем, ні брасом!

Я витягнулась у струну, опираючись руками на посох. Мені треба там бути. Там, де куля. Мені дуже треба туди потрапити…

Засвистів у вухах вітер.

Я була наче голка, що проштрикує простір. І як би моторошно і страшно мені не було — цей швидкісний політ став однією з найкращих митей у житті. Наче петарда вибухнула в животі, наче палаючий бензин заструмував по кожній жилочці, я закричала, але це був уже справжній бойовий клич. Волання людини, яка прагне перемогти. Куля стрімко ближчала, я не дивилася, що робиться там, унизу, в «корзині» із пташиного кістяка. Я підлетіла до кулі, де засинали на ходу вогнекуси, і щосили стусонула посохом по оболонці.

— Прокидайтеся! Гади паршиві! Сволоти дебільні!

Чомусь у цю хвилину мені пригадалася біологічка. Це вона нас так обзивала на уроках. Навряд чи вогнекуси зрозуміли хоч слово — але я лупила й лупила посохом, як ціпком, і темна куля потроху стала розжарюватися. І «кабіна», мало не черкнувши по землі, знову віддалилася від неї. А я гупала, молотила щосили, іноді промахуючись і відлітаючи геть, але потім знову поверталась і діставала цих ледарів своїм посохом.

Куля розпікалася, і незабаром на неї вже не можна було дивитися. Не можна було навіть підлітати надто близько — від неї так і пашіло жаром. З’явилася нова небезпека: якщо я, не розрахувавши, впаду на кулю або торкнуся до неї — тільки обгорілі кістки й залишаться!

Ми влетіли в хмари й вигулькнули з іншого боку. Небо ясно зоріло, і тільки на сході начебто намітилася бліда смуга. Світанок!

Я розкинула руки, як це робив Оберон. Відчуття було таке, ніби мене несе швидка ріка — поруч із кулею, трохи осторонь. Я повернула голову, захиталася, відновила рівновагу. Тепер я летіла, дивлячись на своїх супутників у кістяній корзині.

А вони дивилися на мене.

Чесно кажучи, я б погодилася все життя ось так летіти. І нехай би вони дивилися.

Усе життя.