Розділ двадцять перший Гмурри

Там, звідки наближалася варта, залунали перелякані крики. А вогнекуси нарешті прокинулися, засвистіли, засичали, і їхній шелест і свист звучав усе гучніше…

— Ліно! Ти де?!

Я кинулася на голос і налетіла на У йму, вдарилася в його м’який живіт.

— У корзину! Швидко!

Вогнекуси верещали, як армія сердитих чайників. Я зрозуміла, що не знаю, де «корзина». Не видно було навіть витягнутої руки. Я метнулася вправо-вліво, спіткнулася об тіло Майстра-Генерала й упала, обдираючи долоні.

— Уймо! Допоможи!

Він знайшов мене за голосом. Підхопив тіло (по моєму обличчю мазнуло холодною рукою мерця).

— Сюди!

Нарешті я намацала величезне пташине ребро. «Корзина» дрижала — куля рвалася з прив’язі.

— Принце, сюди! Швидше! Де принц?!

Принца не було. Я металася уздовж ґрат з ребер і ніяк не могла знайти вхід.

— Злітаємо!

Мене схопили за плечі й втягли на дерев’яний поміст. Посох застряг між пташиними ребрами, я мало руку не вивихнула. «Корзина» нахилилася, на мене наліг усією вагою Уйма, впилася в щоку тверда пориста кістка…

Ривок! Ланцюг не дочекався, поки мандрівники «віддадуть кінці», і порвався. Нас рвонуло догори, грудна клітка величезного птаха закружляла в повітрі, як іграшка на гумці. Сперло подих — я б точно задихнулася, якби не свіже повітря, що раптом заструмувало зусібіч.

Здійнята мною хмара попелу залишилася внизу. Ми підіймалися усе вище й вище до небес, над головою червоним сонцем сяяла куля, а просто в мене перед очима було плече Уйми — чорно-смугасте, зі струмками поту.

— Де принц?!

Він був тут. Сидів, учепившись у мертвого Майстра-Генерала, і дивився на нас переляканими очима.

— А де некромант?

У мене була таємна надія, що Максиміліана у поспіху забули.

— Я тут, — прохрипів хлопчисько. — Поки що… А-а-а!