Розділ двадцять перший Гмурри

Уйма мовчав.

— Не може бути, щоб тут не було ще принців, — я покосувала на принца-саламандру. — Принц-чума…

— Помовч! — простогнав Максиміліан. — Ну чому ти така дурепа?

— Ну чому ти такий боягуз?

Куля трохи знизилася. Вогнекуси над нашими головами, як і раніше, сичали й поклацували, але спокійніше й тихіше. І ми мовчали, довго мовчали.

— Я тобі не розповідав, як уперше зустрів Оберона? — запитав Уйма.

— Ні.

Людожер напівзаплющив очі:

— Він утрапив просто в засідку. Виїхав на пагорб… Сонце вставало в нього за спиною. Я підніс спис. Він дивився на мене, а я на нього. Між нами був десяток кроків… я б не промахнувся.

Знову все стихло, тільки принц-саламандра цокотів зубами від холоду.

— І що?

— Він дивився на мене, — повторив Уйма. — Без люті. І звичайно, без страху.

— І ти передумав кидати спис?

— Я кинув, — Уйма дивно посміхнувся. — Я кинув…

-1 що?

Круглі очиська людожера затуманилися: щось там відбувалося, у його спогадах, щось непросте, але дуже важливе для Уйми. Він уже відкрив рот…

— Дивіться! — вискнув Максиміліан. — Ми падаємо!

Вогнекуси поскрипували зовсім уже нечутно. Куля повільно, але неухильно знижувалася. От нас оточили низькі хмари, от вони розірвалися на шматки, і внизу, зовсім поруч, з’явилася темна земля. Я кліпнула, нічним зором побачила камені, кущі, низькі дерева, затягнуті ряскою болота й ще щось: нечітка тінь метнулася від дерева до дерева. Ряскою побігли хвилі, але ми летіли усе далі, і незабаром це місце зникло з очей.

— Гмурри, — прошепотів Максиміліан з таким жахом, що й у мене мурашки побігли по шкірі.

Принц-саламандра підвів зелені очі. Я помітила: він від самого початку вважав мене головною у цій експедиції, хоча Уйма був старшим і сильнішим, та й утекти із країни вулканів принцові допоміг людожер. Тепер принц чекав, що я візьму на себе командування й розберуся із цією новою небезпекою, але що я могла вдіяти?! У мене самої від жаху живіт розболівся!