Розділ двадцять перший Гмурри

Уйма мовчав. І Майстер-Генерал мовчав, дивлячись угору. Максиміліан згорнувся клубком, ніби хотів заховатися між ребрами кістяної «кабіни». Нас було забагато на цій кулі: троє дорослих, включно зі здоровенним Уймою, та ще й ми з некромантом. Усієї люті вогнекусів не вистачало, щоб дотягти до пристані такий важкий вантаж.

— Що треба робити? — запитала я, звертаючись чи то до людожера, чи до некроманта.

— Треба їх розлютити, — відповів за всіх принц-саламандра. — Бо тварюк мало побили на злеті. Треба їх розлютити.

— Як?!

На землі миготіли вогники. Не просто миготіли — переморгувалися, це явно були сигнали. Доріжка мерехтливих плям бігла звідтіля, де ми пролітали, уперед — туди, куди нас несли вітер і вогнекуси. Туди, де за законами фізики нам випаде приземлитися, туди, де нас уже чекають!

— Ми приземлимося, — сказала я, і кожне слово давалося важко, — швидко розлютимо їх. І злетимо.

— Нам не дадуть, — сказав Уйма. Він теж дивився вниз. І варто було подивитися на його моторошне обличчя. Напевно, так виглядає людожер, якого піймали вороги й тягнуть до киплячого казана, а він готується з достоїнством зустріти смерть. — Нам не дадуть злетіти.

— Ми не повинні торкатися до землі, — принц-саламандра дивився на мене, сподіваючись на чудо. — Пані магу… Ви… Треба… треба розлютити їх у повітрі.

— Ти вмієш літати? — уривчасто запитав Уйма.

— Ні, — сказала я швидко. — Я…

І замовкла, бо все зрозуміла. Я спробую злетіти — з кабіни кулі, що мчить над землею. Мене відразу ж відкине назад, точніше, куля полетить уперед, а я залишуся. Похилитаюсь у повітрі й загримлю в гості до гмуррів, а що там вони із мною зроблять — навіть ніхто не побачить, доведеться гинути на самоті!

Куля ще більше знизилася. Тепер ми летіли на висоті приблизно п’ятиповерхового будинку, були б тут вищечкі дерева — чіплялися б за гілки. На щастя, усе, що росло на цих болотах, пригиналося до землі, наче боялося підвести голову вище дозволеного рівня.

Від землі тягло смородом. Не дуже сильно, а так… ніби кульок забули сполоснути після тухлої риби.

Принц-саламандра дивився на мене. І Уйма дивився на мене. І Максиміліан, хникаючи й схлипуючи, дивився на мене. І тільки Майстер-Генерал, що бачив у житті багато битв, дивився в піднебесся.

— Ну гаразд, — сказала я, прекрасно розуміючи, що ще секунда — і ніяка сила не змусить мене розтиснути пальці, що вчепилися в пташине ребро. — Я… зараз.

Я дісталася до краю дощатого настилу — навкарачки, однією рукою тримаючи посох. Тут не було жодної перешкоди між мною й землею, що наближалася, між мною й гмуррами, про яких я навіть не знала, хто вони такі, та й, якщо чесно, знати не бажала. Ой леле! Як же мені хотілося прокинутися у своєму ліжку, я навіть очі замружила! Оце зараз розплющу їх — а Петрик і Дмитрик кидаються подушками, а мама будить мене в школу…

Куля знизилася ще на метр. Тепер земля пропливала просто перед очима, здавалося, простягни руку — доторкнешся. І падати не дуже високо…

Ага, невисоко! Як з вікна нашого класу, із четвертого поверху! Директриса завжди страшенно репетувала, коли бачила, що хтось відчинив вікно й висунувся назовні…

Я хотіла зістрибнути, але не змогла. Сіла навпочіпки й сповзла, як сповзають із краю басейну ті, хто боїться влізти на вишку. Вітер підхопив мене й заколихав, наче прапорець, я вчепилась за край дошки й мало не впустила посох. Я летіла, але тільки тому, що усе ще трималася за настил!

І не могла б розтиснути пальці ніколи й нізащо.