Розділ двадцять перший Гмурри

— А якщо я тебе поб’ю?

— А якщо я дам здачі?

— А якщо я Уймі все розкажу?

— А якщо…

Він замовк. Я теж почула: кроки, голоси, кашель. Ніби звуки боротьби. Попіл на плато зметнувся так високо, що закрив віддалені дими.

Я глянула на некроманта. Не хотілося, повертаючись до цієї нової напасті, залишати хлопчиська за спиною. Нащо ми взагалі його із собою тягли?!

Із хмари попелу вирвалися… Я відразу й не зрозуміла, хто це такі. Один, чорний з голови до ніг, тяг на плечі другого, білого. І слідом за ними бігли й репетували двоє — погоня? Потім один із «бігунів» зупинився і як уріже другому в підборіддя! Той захитався, миттєво замовк, повернувся й припустив назад, і відразу зник за клубами попелу.

Я впізнала Уйму, тільки коли він наблизився впритул. І вчасно: у мене в животі вже утворилася тверда гаряча грудка, ще секунда — і вона б вирвалась нагору, у груди, через ліву руку — у посох і на ворога. Уйма був аспідно-чорний: це попіл прилип до мокрого голого тіла. А той, хто лежав у нього на плечі, безсило хилитав руками. А той, що прибіг слідом за Уймою…

Принц-саламандра!

— Я наважився, — сказав мені принц. — Батько не правий. Країні вулканів не потрібен Майстер-Генерал, на нас жоден ворог не наважиться виступити, ми його лавою заллємо. А мені потрібна дружина. Рудоволоса. Я стільки разів дивився у вогонь, і мені було видіння…

Я перевела погляд на того, що теліпався на Уйминому плечі. Людожер скинув його на землю, точніше, на камінь. Я побачила скляні очі, ледь припорошені попелом, сталеву спицю в грудях…

— Полетіли! — заревів над моїм вухом людожер. — Максе, камінням у цих тварюк, швидко! Всі лайливі слова, які знаєш, що є сили! Миттю!

Некромант слухняно підхопив із землі камінь і досить влучно кинув його в кулю. Я злякалася, що прорветься оболонка, але вона тільки м’яко прогнулася, по кулі пробігли хвилі, й тьмяне червоне світло на секунду заяскравіло.

— Швидше, — прошепотів принц-саламандра. — Зараз прибіжить сторожа.

Я підняла посох, та вдарити побоялася: а якщо променем прорву оболонку? Вдалині вже чулися тупіт і брязкіт металу, а куля була усе ще холодна й важка, а єдиний ланцюг, що припинав її до землі, важко провис.

Уйма жбурляв у вогнекусів цілі брили й лаявся на дикій острівній мові. Максиміліан розчепірив два пальці на зразок рогатки й, бурмочучи заклинання, розстрілював кулю тьмяними світлими кульками завбільшки з волоський горіх. Я про себе відзначила: капосний хлопчисько, він такий небезпечний, а ми терпимо його поруч із собою, так ще й руки у нього вільні… Принц-саламандра стояв, завмерши й уп’явшись зеленими очима в ніч, звідки наближалася погоня.

Він дійсно дуже хоче оженитися на Алісії.

Повернувшись до кулі спиною, я піднесла посох. Згадала, як одного разу ми звільняли караван з піску — я утворила тоді цілий вихор, що розметав бархани…

Я крутонула посох проти годинникової стрілки. Спершу повіяло ледь-ледь, а потім раптом як зметнувся ураганище!

Увесь попіл і пил, що злежався на плато за невідь-скільки часу, в одну мить злетіли в повітря. Я захекалася; зникло плато. Зникла з поля зору куля, хоч я стояла за два кроки від неї. Зникли Уйма, принц і Максиміліан, і не стало видно Майстра-Генерала, який так і лежав на камінні.