РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Невдавана радість на тому кінці дроту.

— Лідонько, давно ми не бачились… Я сьогодні розмовляв зі Славою. Знаю про ваші успіхи, багато про вас чув… Здається, Слава трохи образився, що я просив тебе передзвонити. Може, він ревнує?

Лідка скривилась, як кривилася зовсім недавно на вигляд пташиного лайна. Усі компоненти дурнуватого жарту були на місці, але Лідка знала, що Микола Іванович добре здогадується про їхні зі Славком справжні стосунки, а отже, «жарт» мав і другий, і третій смисл.

— Рада вас чути, — збрехала вона.

Гладкий цивільник чудово вловлював підтексти.

— Так, розумію, розумію, здогадуюсь… Однак, Лідо, в мене є шанс змінити ваше до мене ставлення.

На «ви» він переходив лише в особливих випадках.

— Справді? — спитала вона за інерцією.

— За півгодини біля станції «Лісова», — сказав Микола Іванович уже іншим, майже офіційним голосом. — Червоне авто з дипломатичним номером. Річ важлива й нагальна. Добре б узяти з собою вашого Славу..

— Його немає вдома, — сказала Лідка, добряче здивована таким ходом подій.

— Тоді приїжджай сама.

Короткі гудки.

— …Мова йде про наукову перш за все експедицію. Об’єкт незайманий — його закрили відразу ж після апокаліпсису. Сейсмічна активність у тому районі перевищувала всі розумні норми, — кажучи «розумні», смаглявий чоловік посміхнувся. — Обєкт, який цікавить вас… і нас, звичайно… об’єкт, який цікавить усіх нас, знаходиться на ділянці суходолу, яка тепер занурена на глибину шести метрів… Верхній край об’єкта стирчить над водою й руйнується хвилями. Повільніше, ніж просто цегляна мурівка, однак руйнується.

Смаглявий замовк. Хлюпнув собі газованої води, хвацько вихилив склянку, капаючи на підготований текст доповіді; люди в маленькій залі не перезирались і не перемовлялись, як це зазвичай буває на засіданнях. Як видно, вони давно вже знали привезену смаглявим новину — його повідомлення було значною мірою формальністю.

Декого Лідка знала з університету — один декан, двоє професорів, один непримітний чоловік у цивільному. Дехто навіть упізнав її — доброзичливо кивнув, приховуючи подив: хіба тут місце студенткам, хай навіть успішним?

Спершу вона ніяк не могла подолати відчуття чужого, стороннього, незручного середовища. Але потім, дібравши, про який «об’єкт» іде мова, відразу забула про все, перестала нишком роздивлятись обличчя, дивилася лише на трибуну — та ще зрідка на Миколу Івановича.

Смаглявий говорив крізь зуби, майже без акценту. Маленька країна, казав він, не володіє ресурсами для ведення цієї програми; маленька країна заклопотана лише виживанням власних дітей. Проте артефакт, що утворився на території маленької країни і приніс стільки горя, є, правду кажучи, науковим скарбом, а за кожен скарб треба платити. Так, казав смаглявий, маленька країна знайшла покупця й домовилася про ціну. Експедиції буде надано усіляку підтримку. А вже наука, що пишається іменами Тернова й Зарудного, зуміє гідно використати… і так далі.

Лідка потяглася до вуха Миколи Івановича, що сидів поруч:

— А що… склад експедиції вже сформували?

Гладкий цивільник усміхнувся.