РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Славко вийшов хвилин через десять:

— Ходім…

Мовчки вони пройшли в глиб подвір’я — тут виявилася дірка в паркані. Славко незворушно протиснувся між пруттям і Лідку змусив пролізти; вони минули ще одне подвір’я й опинилися на старому дитячому майданчику. Колись тут бавився, мабуть, і сам Зарудний-молодший, у всякому разі, він точно знав, куди привести Лідку — дерев’яний павільйон був достатньо відкритим, щоб не правити за нужник, і досить відлюдним, щоб у ньому можна було розмовляти далі від мам на прогулянці.

Славко витяг із кишені складену вчетверо газету. Розстелив на низенькій лавці, всадовив Лідку, сам присів навпроти.

— Отже, так… у мене народилася дитина.

Лідка прислухалася до себе. Нічого, крім чемного подиву.

— Справді? — спитала вона, бо Славко чекав від неї реакції.

— Так! — повідомив він із якимось викликом. — І, можливо, буде ще.

— Скільки? — спитала Лідка, ніби мова йшла про квитки в кіно.

Славко набурмосився:

— Двоє! Ну то й що?!

— Близнята? — спитала Лідка доброзичливо. — Двійня?

— Від різних матерів, — повідомив Славко крізь зуби.

Лідка здивувалася по-справжньому. Славко дивився, не відводячи погляду.

— Славо… чого ти чекаєш?

Він скинувся:

— А тобі байдуже? Так?! Фригіда ти, я давно знав…

Лідка мовчала. Вона не була впевнена, що точно розуміє значення слова «фригіда». Звучить паскудно, та чи варто ображатись?

Славко також замовк. Біля самісінького входу в павільйончик купався в поросі горобець.

Учора в неї була розмова з мамою. Тобто натяки, недомовки, мимохідь кинуті слова були й раніше — але саме вчора сталася справжня, цупка, як картон, розмова.