РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

— Від злості, — луною відгукнулася Лідка, а горобців тепер було вже троє. — А з матір’ю в тебе з якого приводу… сварка?

Славко почервонів іще дужче, хоча це, здавалося, було вже неможливим:

— А тобі яке діло? Ну, не знає вона… вона мені голову гризе, щоб одружився. Щоб дитина вавкала в домі, а не…

Він затнувся.

Лідка всміхнулась. Сказала із задоволенням, ніби перекочуючи в роті шоколадну цукерку:

— Знаєш… мені б твої проблеми, Зарудний.

Славко недовірливо підвів очі:

— Що?

— Нічого, — вона зітхнула. — Я от уже тиждень не можу замовити одну книжку. «Історія Воріт», том другий. Твій батько на неї посилається разів десять. Колектор на профілактиці, видачу книжок призупинено. А мені терміново треба. Оце проблема, Славо. Не рівня твоїм вагітним солоденьким дівчаткам, трахам-бабахам та іншим пристрастям.

Славко роззявив рота. Отямився — і квапливо закрив.

— Це… ТИ?

— Ось що, Зарудний, — вона жорстко подивилася йому в очі. — За-руд-ний… Гарне прізвище. Так от, я вирішила не народжувати дітей, Славо. У мене є важливіша справа.

Славко дивився. Круглі його очі були тепер не стільки здивованими, скільки наляканими — ніби дванадцятирічний приятель щойно зізнався йому, що збирається підкласти пістони під учительський стіл.

— Так, Зарудний, є така справа. Справа, за яку помер твій батько… і ти мені допоможеш, Славо. Я вийду за тебе заміж.

Він нервово проковтнув слину.

— Тобі ж однаково доведеться одружитися, так? Не з дівчинкою ж солоденькою, правильно? Ну то одружися зі мною. Я хочу вступити до універу. Якщо я буду твоєю дружиною — мене візьмуть.

Славко по-дитячому кліпнув очима. І сказав несподівано тихо й жалібно:

— Усім від мене щось треба. Їм — діти. Тобі — прізвище…

Вона криво всміхнулась:

— НІЧОГО тобі не станеться. Житимеш, як жив. Знайся зі своїми дівчатами, мені що до ТОГО. Дітей мені не треба. Це джентльменська угода, а не шлюбний союз, потім, якщо захочеш, розлучимось, зрозумів?