РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Для сміливості Лідка напружила м’язи живота:

— Пробачте… будь ласка. Можна… покликати його до телефону?

Пауза.

— Він не має часу, Лідо, — голос уже просто-таки крижаний. Наступним пунктом розмови будуть короткі гудки.

— Будь ласка! — майже крикнула Лідка, і щось у її голосі, мабуть, було, бо Клавдія Василівна стрималась і поклала слухавку не на важіль, а, очевидно, на столик.

Кришка столика вібрувала, як мембрана, дозволяючи Лідці чути далекі кроки, що спершу віддалялись, а потім наближалися:

— Він ЗОВСІМ не має часу, Лідо… Зателефонуй пізніше.

Відбій.

Лідка посиділа на підлозі перед телефоном. Повернулася до столу, до безладно накиданих підручників.

Утім, уже можна не прикидатися, не симулювати підготовку до іспитів. Мамі не до того, а батькові і поготів. Навіть Тимур не кепкує, навіть Яна не прискіпується. Усі старанно роблять вигляд, що нічого не відбувається. Усім чогось дуже важливо зберегти видимість життя. Говорити про літо, стригтись і фарбувати волосся, купувати новий купальник. Домовлятися з начальником щодо відпустки у червні. Висаджувати квіти в горщичок, проводити консультації перед іспитами, репетирувати випускний вечір для середньої групи — при цьому майже повіривши, що ні відпустки, ні червня, ні випускного НЕ БУДЕ…

Завтра, тридцять першого — твір.

Другого — математика. П’ятого — історія. Дев’ятого — хімія.

Дев’ятого.

Лідці захотілося спати. Вона лягла на диван і з головою загорнулась у плед. У кімнаті спекотно й задушливо, але цей дріж…

Сон не брався.

Вона сіла на дивані. Зуб на зуб не попадав.

Вона захворіла.

Ні, вона здорова. Вона просто дико стомилася від чекання. Від страху. Іще ці іспити, ніби старий гірчичник, який чомусь не можна зняти. Людина вже помирає, а їй гірчичник на грудях, і не можна відліпити смердючий папірець, чомусь не можна…

Лідка вийшла на балкон.

Було тепло й вогко. Пахло мокрим пилом.