РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У вольєрах походжали понурі лосі, дикі кози і ще якась рогата худоба, чиєї назви Лідка не зволила прочитати. Спершу вона вдавала, ніби їй настільки цікавий вигляд буйвола в процесі жування, що вона ладна споглядати його з години в годину. Потім знайшла дуже зручну лавку: від чужих поглядів її захищав розлогий кущ, а директорський будиночок був як на долоні.

Під лавкою в пилюці валялися недопалки зі слідами яскравої помади. Лідка чекала, і їй не було нудно. Саме чекання було таким глибоким, таким наповненим, що радості цього чекання вистачило б на цілий день.

Потім двері директорського будиночка відчинились, і до машин вийшов суворий, партикулярний до оскоми натовп.

— …Ти бачиш, цей зубр маркований. Маркованих особин — чотири на весь зоопарк… Шкода, що ти не хочеш вивчати біологію.

Зубр жував. Секунди збігали. Лідка знала, що сьогодні ввечері почне згадувати кожну з них. Кожне слово.

Що їй до зубра?! Зубр нічого не розуміє в цьому житті. За кілька тижнів його вивезуть до лісу, якийсь час він витріщатиметься на світ без вольєрів. Потім відчує, що щось негаразд і, якщо пощастить, устигне добрести до Малих Воріт… Щоразу знаходяться дослідники-самогубці, що бажають побачити і змалювати Малі Ворота, проникнути туди разом із милими серцю чотириногими тварюками. Але ніхто зі сміливців не повертається; на початку циклу лісами блукають трохи очманілі, марковані перед катастрофою звірі, і вони, звичайно, не вміють розказати, куди подівся той хлопець, що півроку прожив серед мавпячої зграї. Або інший, що ніколи не розлучався з улюбленим конем. Чи третій… та чи мало їх було, хто присвятив життя своє і смерть науці «кризової біології»?

Вони йшли повз вольєри — порожні та напівпорожні. Евакуація зоопарку почалася з екзотів; клітки й акваріуми прикриті були щитами, на кожному з яких красувався фотопортрет евакуйованого звіра. «Панголін. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений у відповідний кліматичний пояс». «Деревний довгоп’ят. У зв’язку з наближенням апокаліпсису переведений…»

— І це теж — заслуга нашої комісії, — сказав Зарудний із майже хлоп’ячим вихвалянням. — У минулому циклі, наприклад, до зоопарку ні в кого не доходили руки. Продовольча криза, транспортна криза, епідемія… І всі ці красені лишилися тут і загинули в клітках. А в цьому циклі ми подбали заздалегідь…

Позаду, відставши кроків на п’ятдесят, брели двоє байдужих на вигляд здорованів. Дихали повітрям. Ніби мимохідь оглядали лавки та кущі з обох боків від алеї.

Зарудний зупинився. Провів долонею по огорожі, скептично подивився на свою руку і притулятись не наважився.

— Ось я й дожив до синового повноліття, — стиха сказав він, дивлячись у небо. — Хто б міг подумати… Лідо, що ти хотіла сказати?

Вона перевела дух. Зараз вона скаже. Ну ж бо, один, два, три…

Зарудний раптом схопив її за руку:

— Дивись!

Величезне, наполовину всохле дерево здавалося всуціль укритим білками. За хвилину виявилося, що білок усього дві, що вони носяться, танцюючи, обплітаючи рухами стовбур, дражнячи одна одну, граючи в такий собі каскадерський різновид квача. Ліда дивилася на білок і відчувала депутатову руку на своєму зап’ястку.

Гаряча долоня.

Їй захотілося, щоб ця рука погладила її по голові. І по плечу. І по щоці. Їй захотілося взяти цю руку — й ніколи не випускати. А ще краще — торкнутися губами.

Білки розбіглися; одна з них перестрибнула огорожу, вскочила в дерев’яне колесо й запрацювала лапками, ніби на тренажері.

— Ось так і крутимось по колу, — глухо сказав депутат Зарудний.

— Що? — спитала Лідка, боячись поворухнутись.