РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Так, — Славко не став відмагатися. — І взагалі, батько каже, що все це тільки початок. Буде гірше.

— Ти куди?! — спитала мама. — Я ж просила… не виходити з дому!

— Мені до Зарудних треба, — пробурмотіла Лідка, відступаючи. — Я вже по телефону домовилась.

— Ти не можеш зачекати кілька днів? — спитала мама на тон нижче. — Пока не вщухне вся ця… все це…

— Воно вже ніколи не вщухне! — гукнула з кімнати Яна. — Удома треба сидіти!

— Ви перебільшуєте, — сказав із кухні батько. — Хай іде. Не війна ж, справді… І потім — вона ж до Зарудних!

— Я обіцяла Андрієві Ігоровичу… дещо віддати, — сказала Лідка, відчувши підтримку.

Мама врешті здалася:

— Але щоб завидна була назад! І обов’язково зателефонуй, Тимур тебе зустріне від швидкісного…

Лідка квапливо кивнула.

Відцвітали плодові дерева. Подвір’я було все засипане пелюстками; Лідка боязко озирнулась. За кожним кущем бузку могла сидіти компанія з двісті п’ятої. Або з сімдесят сьомої. Чи просто безіменна компанія школярів, для яких самотнє дівча на вулиці — справжня знахідка…

Батько недооцінював ситуацію. Не війна, ні. Але гірше за війну. Добре, що мама багато чого не знає…

Але скоро дізнається, й тоді Лідку перестануть випускати навіть у ліцей.

Вона поспіхом рушила до виходу з подвір’я; на вулиці, серед дорослих, було значно спокійніше. Потім залюднена станція швидкісного трамвая, потім привілейований квартал із патрулями. Відносно безпечний шлях.

Лавка, протерта штанями місцевої молоді, тепер була порожня. Підозріло порожня; і ще підозрілішим було те, що за два кроки від неї, на місці колишньої дитячої пісочниці, сиділа просто на землі незнайома дівчинка.

Лідка спершу притишила ходу, потім знову наддала в ноги. Дурних нема. Заводити розмову з незнайомцями, особливо якщо вони сидять на землі, безвладно схиливши голову…

Погано, що вона сидить так близько до стежки. Лідка подумала, чи не зробити коло, та потім засоромилася.

Дівчина підняла голову й подивилася… ні, не на Лідку. Крізь неї. Обличчя в дівчини було синюшне, а очі великі й безтямні, але не це злякало Лідку.

Дівчина на землі виявилася Свєткою з четвертого поверху. Зовсім незнайомою Свєткою, в подертій кофті з чужого плеча, з чужим відстороненим поглядом.

Лідка сповільнила крок.