РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

По всій квартирі розкидані були речі. Біля порога стояли п’ять заплічників — як на малюнку в підручнику ЦО.

— Звільняй свою торбу, — сказав Тимур, Лідчин брат, притихлому Рисюкові. — Якщо оголосять евакуацію…

— Бухту оточили, — сказала Лідка.

— Мабуть, глефи вже лізуть, — весело пожартував Тимур.

Яна заплакала. Батько гримнув на неї — не злостиво, радше розгублено.

Телевізор був увімкнений, але блимав сірим більмом порожнього екрана. Якщо довго не відводити погляду, почне здаватися, що екраном повзають тисячі дрібних комашок. Лідка відвернулась.

Рисюк мовчки витрусив на підлогу кілька підручників, папку з зошитами, щоденник, пенал, іще якісь дрібниці. У звільнену торбу вмістилися термос, поліетиленовий пакет із пайкою й аптечка. На Лідку цей обмін справив гнітюче враження — вона пішла в свою кімнату, сіла на диван і ввімкнула магнітофон, на щастя, батарейки були ще живі. І, заплющивши очі, можна було уявити, що нічого не сталось.

— А я вчора був на вечері у двісті п’ятій, — сказав Рисюк.

— Нащо? — мляво поцікавилася Лідка.

— Так… Спершу цікаво було, дівчата їхні прийшли хто в чому, а хто й майже без нічого…

— Дуж-же цікаво, — саркастично вставила Лідка.

— Так. А потім вони нажерлись якоїсь гидоти, і бійка почалась. Я ледве встиг ушитися. А в тебе з Зарудним — усерйоз чи жартома?

Лідка мовчала. Дивна річ, до дев’ятого червня лишилося сім з половиною місяців, а вона так злиться через цього зануду, кривляку Рисюка. Який навмисне її дражнить.

Затріскотів телевізор у сусідній кімнаті. Запищав; на цей писк збіглися з різних кімнат Тимур і Яна, мама, тато і Лідка з Рисюком.

— Любі співвітчизники…

Чиєсь молоде на вигляд, тонке обличчя. Напівзнайоме — Лідка ніколи не цікавилася політикою й не дивилася новин, але здогадалася, що цього разу перед камерою сидить не журналіст і не диктор.

— Любі співвітчизники, надзвичайну ситуацію ліквідовано. Просимо всіх зберігати спокій… У столиці зірвано змову проти законного уряду, яка мала на меті повалити конституційний…

Звідки я його знаю, подумала Лідка. І майже відразу ж Рисюк прошипів у неї над вухом:

— Чо-орт… Це ж…

— Що? — знервовано спитала мама.