РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

— Тихо, Віталику. Тут твої шанувальники, і, якщо тебе помітять — нам сьогодні вже не поговорити…

Великов кивнув, обіцяючи бути тихим як миша. Крадучись, вони пройшли на кухню і так само мовчки всілись за чай, добре що тістечка відомий письменник приніс із собою.

— Як? — спитав Великов на двадцять першій хвилині мовчання.

— Поки що ніяк, — сказала Лідка, дивлячись убік.

— Не впадай у відчай, — сказав Великов.

Лідка посміхнулась:

— Це ти кажеш МЕНІ?

Великов облизав замащений кремом палець:

— Вибач…

В Андрієвій кімнаті сміялись дівчата: заливчасто Юля і басовито — Саша.

— Я пройду цей шлях, Віталику. Я пройшла вже більшу частину його… і нічого, як бачиш. Жива.

Великов зітхнув; Лідка подумала, що він добряче постарів за останній час. Що сивина йому не личить, на відміну від благородних старців, що ними напхом напхані класичні п’єси і сучасні серіали.

— Віталик, ти б пофарбував волосся.

— Я ж не баба, — замислено відгукнувся Великов. — От поголитися налисо — це воно, це по-чоловічому…

Він помовчав, дивлячись у спорожнілу чашку з прилиплими до дна чаїнками.

— Знаєш, Лідо… Коли я був маленьким, мені часто хотілось, щоб увесь світ, усе, розумієш, людство складалося тільки з мене… Ні, не я один на світі, але всі навколо, все людство — мої відображення, розмножений я. Так просто було б у класі… і вчителям би легше, і мені приємніше. Так легко вдавались би спільні справи… І всі б мене розуміли, а я розумів би всіх. І світ був би спокійним і щасливим, бо за себе ж я відповідаю — я не злий. Ніхто б нікого не боявся. Ніхто б нікому не заздрив. І під час апокаліпсису ніхто б нікого не чавив — ми б домовились… Тобто я б домовився з собою. Розумієш?

— Це новий роман? — спитала Лідка, ще раз наповнюючи свою чашку.

— Ні. Це так, дитячі фантазії… Потім я поділився зі старшим братом, і брат, поміркувавши, сказав, що тоді мені, й нікому іншому, доводилося б різати живих поросят і знімати з них шкуру. Розтинати трупи в морзі, зливати нечистоти в море, палити сміття на звалищах, із раннього ранку ставати до конвеєра і прикручувати все життя одну й ту саму деталь, одну й ту саму… І робити безліч інших, не таких неприємних, та абсолютно нецікавих мені справ. І що лише мізерна частина мене могла б вигадувати «ці писюльки» — так висловлювався брат про мою творчість. А бухгалтерський облік, видобуток і переробка нафти, стрижка овець і видоювання корів, сапання буряків, слюсарна справа й інший побут лягли б на плечі решти населення-мене і зробили б його, тобто мене, нещасним на все життя…

В Андрієвій кімнаті притишили музику. Голоси зробились гучнішими — молодь сперечалась, причому сперечалась, здається, затято; навіть крізь зачинені двері долинали уривки фраз: «…певний відсоток людей, яким усі твої теорії по цимбалах!.. Вони не зможуть полюбити нікого, крім себе, це фі-зі-о-ло-гі-я!» — «…змінити… повірити…» — «та ти поясни це нашій хімічці, хоча б…» — «при чому тут фізіологія до любові…»

— Ростуть дітки, — розсіяно сказав Великов.