РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Лідка насупилась:

— Ти знаєш, вони просто дуріють від твоєї «Останньої жертви». Часом мені здається, що дуріють якось не дуже здорово. Фанатіють. Не люблю.

— Я й сам не люблю, — зізнався Великов. — У мене з тією книжкою… коротше, я вирішив її більше не перевидавати.

Лідка звела брови.

— Так, — Великов потер долоні, — усе добренько, шанувальники, так і має бути… Але саме в «Жертві» вони розкопали щось, чого там немає. У всякому разі, ЦЬОГО я туди не вкладав. Вони надто серйозно… аж до того, що деякі з найзавзятіших пропонують-таки жертвувати собою, щоб відчинились Ворота. По-справжньому. Проводять свої кустарні дослідження, доводять, що кожний апокаліпсис, кожне відчинення Воріт справді супроводжується невинною жертвою…

Великов замовк і дивно подивився на Лідку:

— Повір, мені це… можеш уявити, як мені це неприємно. Як одну з жертв вони приплели Зарудного…

Лідка мовчала.

— Та не дивись ти на мене… Чому нікому не спадає на думку будувати «підводний оркестр» і розважати дальфінів музикою? Чи розшифрувати візерунок хмар, як це робив герой «Втраченого ключа»? Чому вони клюнули на «Жертву», га?

— Це мрига, — сказала Лідка неохоче. — Тепер вони казитимуться, а привід — їм тільки дай…

У кімнаті горлали, перебиваючи один одного, Андрій, Вітя і Вадик: «Не можна ж усіх рівняти під одну мірку! Егоїзм — здорове почуття, як і відчуття самозбереження…» — «Егоїсти не виживуть!» — «Це альтруїсти не виживуть, якщо всім підряд поступатимуться дорогою до Воріт…»

— Які розумні бесіди ми ведемо, — зітхнувши, сказав Великов.

Лідка потяглась через стіл. Потисла великівську долоню:

— Віталику… дякую, що ти прийшов саме сьогодні. Після цієї сьогоднішньої розмови…

— Так, розумію. Але ж ти не вмієш впадати у відчай, правда?

Вона спіймала його простягнуту руку:

— Ні… Та все одно дякую.

Великов доїв тістечко, посидів іще трохи, обійняв Лідку на прощання, цьомнув у щоку й пішов. А ще за якийсь час, ближче до півночі, молодь згадала, що завтра у всіх ліцеїстів робочий день.

— Яка хороша дівчинка, — сказала Лідка синові, коли вони обидва збиралися до сну.

— Ага! — з ентузіазмом підтримав Андрій. — Тобі теж подобається?