Розділ «Початок нової ери»

Мозок гарячково працював: «Права рука не діє! Не встигну лівою дістати зброю! Він швидкий, маю секунду-дві!» Наступної миті ноги вже несли тіло до дверей у глибині квартири. Дівчина полегшено зітхнула, зачинившись у санвузлі. Мале приміщення метр на півтора на деякий час стало схроном. Кріста заволала у комунікатор: ««Сорок сьома» викликає диспетчера!» Вона ще двічі прокричала одне і те ж, аж поки не почула спокійний насмішкуватий голос за дверима:

— Ну, геничко, як почуваєшся у ролі дичини? Що, комунікатор не працює? Він і не повинен. Я влаштував тут «глушняк»[1]. Ми з тобою тут одні-однісінькі, дорогенька. Ну, чого мовчиш?

— Хто ти? — прохрипіла Кріста, поспіхом виймаючи з аптечки, котру знайшла у шафці на стіні, пінозагоювач.

— Твоя смерть, солоденька. Будеш дев'ятою. Дуже хотів дістати живого геника, потішитися, але навіть не мріяв, що мені до рук потрапить така краля. Розважимося, сонечко?

— Зараз надійде допомога, — Кріста намагалася додати переконливості у свій голос.

— Ні, вони не встигнуть. Я тебе присплю, витягну з лігва і відвезу туди, де нам ніхто не завадить гарно провести час. Я ще не мав генички. Цікаво, яка ти в ліжку? Гаряча? Холодна? Я досхочу пограюся перед тим, як тебе вбити. Довго здихатимеш, суко! — видихнув із ненавистю незнайомець.

Кріста чула шарудіння за дверима, розуміючи, що означають ті звуки. Очевидно, звідкілясь цей гад дістав балон зі снодійним газом. Поки він говорив, дівчина гарячково шукала вихід. «Не дихати? Скільки можна витримати? Хвилину, півтори... Рушник прикласти до рота і вдихати через нього? Не допоможе...»

Вона вискочила на унітаз, дотягнулася здоровою рукою до вентиляційної решітки, майже зависла, сіпаючись, аби відірвати її. Пластик виявився міцним, а ще й поранене плече помалу відходило від дії паралізатора і починало нити. Кріста опустила руку.

Погляд мимохідь ковзнув зап'ястком, на якому були припасовані дві пластини-пульти. І раптом до неї дійшло, наче струмом вдарило! Ось порятунок!

— Я вийду сама, зроблю все, що накажеш!

— Давай, лялю! Тільки без зайвих рухів, бо зроблю тобі знову боляче, — в голосі діпра бриніло здивування.

Вона напружено вслухалася, намагаючись визначити, куди він подався. Крісті треба було, щоб той гад опинився далі, ніж за два метри від неї, але й на відстані, не більше п'яти метрів — тобто в радіусі дії випромінювання пульта.

Кріста відновила у пам'яті розташування меблів у цій квартирі, розмірковуючи, де нападник міг би заховатися. Так, щоб одночасно тримати під прицілом двері туалету і не підставити під її постріл себе. Найліпшим вибором було би зачаїтися за кухонним пеналом, що стримів зовсім поруч, на відстані кількох метрів від туалету, і надійно прикривав би нападника.

— Я виходжу! — крикнула, сподіваючись, що він відгукнеться ще раз та викаже своє місцеперебування.

— Зброю залиш на підлозі санвузла, руки витягни перед собою так, щоб я бачив. Чекаю з нетерпінням, кицюню! — справджуючи її очікування, відповів діпр.

«Недалеко. Якраз, де пенал, — зраділа Кріста. — Знає, що я поранена, тому став праворуч». Її скрутило від болю, коли вона тремтячими пальцями правої неслухняної руки насилу ввігнала стилус у паз. Уже втрачаючи свідомість, натиснула дві кнопки: червону та синю. Останнє, що пам'ятала, глухий стукіт тіла за стіною і тишу.

Мабуть, її вистачило на тих необхідних дві-три хвилини. Бо, коли прийшла до тями, все залишилося, як було: двері зачинені, жодного звуку за ними. Кріста кинула погляд на поранене плече. Піна затамувала кров, але рамено добряче боліло.

Спираючись лівою рукою на кришку унітаза, дівчина повільно, щоб голова не закрутилася, підвелася. Геничка напружено прислухалася до тиші назовні. Нічого: ні шерехів, ні стогонів. Витягла зброю, приготувала заряд на максимум, безшумно розблокувала двері. Ногою різко штовхнула полотно вперед. Діпр нерухомо лежав там, де вона і чекала. Кріста обіперлася на одвірок, опускаючи непотрібний пістолет.

Небавом їй стало трохи краще. Від знеболюючого плече злегка заніміло, правиця теж. Дівчина рушила геть з модуля, прямуючи до свого мобілета. Вона знала, що зв'язок там є. Диспетчер відгукнулася миттєво:

— «Сорок сьома», що трапилося?! Чому не виходите на зв'язок?