Розділ «Призначені жити»

«Що тут таке, — розмірковував розгублений Роката, — могло статися? Війна? Природний катаклізм? Епідемія? Але ж нема трупів».

Це була загадка, яка не давалася так легко. Лише наступний ритуал аяуаска допоміг Рокаті зрозуміти. Щойно він повернувся до свого племені, як провів церемонію, випив настоянку і пішов за аяуаска у світ духів.

Спочатку шаман гойдався на легких хвилях, спокій колихав і занурював чоловіка все глибше й глибше. З'явився гук, він наростав. Зникло відчуття тіла. Раптом величезна хвиля вдарила його, а шум перетворився на ревище. Роката заспівав ікарос — пісню, яка дає силу витримати подорож світом духів і кличе далі, ще глибше. Дивні образи повставали перед чоловіком. Він вбирав їх, поглинав зразу всім собою і раптом опинився на гребені хвилі та відчув себе згустком хижої, неспокійної енергії. Нездоланна потуга! Дивовижний напір життєдайної сили, що струменіє вздовж хребта й закручується, клубочиться в потилиці! Роката здогадався, що увійшов у звіра. То був ягуар — плямиста блискавиця джунглів.

Та зараз шаманові це не було потрібно, тому він змусив себе рухатися далі. І відчув, як прискорюється. Слова... Ні... Якісь невідомі коди, крізь які він летів із запаморочливою швидкістю! Зненацька рух різко припинився, перед ним постала грандіозна картина. В одну дуже коротку мить Роката її осягнув, зрозумів і... прокинувся. Аяуаска провела його до знання і відкинула відразу геть, бо страшна правда могла скалічити мандруючого світом духів.

Зажурений опісля побаченого, шаман думав: «Люди, які могли б стати надією, вбили своїх батьків, занапастивши майбутнє. І своє майбутнє також!»

Племені він розповів правду. Без жахливих подробиць, адже колись вони залишили родичів, друзів, знайомих у великому світі. А дехто, може, й замислювався, чи не повернутися туди. Принаймні в очах Моріки Роката не раз вловлював виразне бажання втекти звідси.

Усіх сколихнула звістка про загибель великого світу. Похмурий настрій панував ще довго після розповіді вождя. Але відчуття катастрофи, котра знищила великий світ, а їх лише черконула чорним крилом, поволі вивітрилося, минулося. А Моріка покинула думати про втечу, змирилася, хоча найгірше за всіх звикала до життя тут.

Рой добре вивчив шамана. І знав, що той не покине свою улюблену сельву добровільно. Колишній професор, звісно, розумом прийняв би, що краще згуртувати всіх уцілілих в одну общину. Проте джунглі міцно прив'язали Рокату до себе й навчили вперто протистояти чужому впливові й чужій волі. Тут, у сельві, Роката став царем світу. І нехай цей його світ був малим, але рідним, зрозумілим, приязним. Чоловік уже не міг собі уявити життя деінде.

Однак Рой твердо вирішив: йому потрібне це паєм я. Складні підрахунки показали, що майже всі вцілілі діпри повинні зібратися разом, аби започаткувати нове суспільство.

Мурах-убивць Рой знайшов далеченько від поселення. Кілька хвилин він вивчав колону, а потім почав діяти. Сигнальну систему запахів, завдяки якій комахи «спілкуються», Рой розшифрував за кілька хвилин. Іншим не вистачило би й життя, аби розгризти такий «горішок», та для нього ця загадка виглядала дитинною, простою. Почаклувавши трохи, Рой вилучив з повітря, води, землі, рослин, комах безліч хімічних елементів, хутко виготовив потрібну мішанку в точно знайдених пропорціях і застосував хімічну імітацію феромонів. Чорний живий потік мурах покірно розвернувся та рушив у потрібному керункові.

«Рокато... Рокато...» Шаман підніс голову, його гамак захитався. Чоловік озирнувся, здивовано вишукуючи очима того, хто звертався до нього. Незнайомий голос продовжував кликати його. Чоловік завмер, намагаючись визначити, звідкіля чується його власне ймення. Воно звучало в голові, а не із-зовні. «Рокато! Дивись...»

Перед очима шамана постало видиво. Мільйони мурах сунули уперед, вони чорними рукавами обхопили стовбури дерев... Знайомих дерев... Це ж наші житла! Поволі, неухильно смерть рухалася вгору, ближче до гамаків, у яких спали люди. Ось комахи сягнули двох найнижчих плетених постель, розташованих поряд. Верескнула жінка, вкушена першими комахами-воїнами. Відразу потому загорлав її син поруч. Усе плем'я загалайкало, прокинувшись від криків. Тисячі безжальних убивць ринули у висячі ліжка, обліплюючи їх чорними коконами. Люди нажахано вищали, розгойдувалися гамаки, а нещасні жертви нападу падали униз. Роката ошелешено спостерігав за примарним видовищем. Нарешті все вщухло. У джунглях більше не було поселення. Навіть трупів не залишилося — орда ненажер змела все.

«Рокато!» — вимогливий голос вивів його зі стану заціпеніння. «Треба врятувати їх!» — промовив незнайомець, котрий бозна-звідки взявся поруч. Чужинець сидів на товстій гілляці, а Роката вибалушився на нього, проковтнувши язика.

Шурхіт! Наче вітер пройшовся сухим листям і бавиться ним... Шум не стихав, він посилювався. Роката з жахом усвідомив, що то наближаються вони — володарі джунглів. Вождь уже був готовий кричати, підіймати плем'я, утікати, як рука незнайомця лягла йому на плече: «Рокато, вони всюди, їх багато! Пізно... Але я можу забрати вас звідси». Шаман кинув розгублений погляд униз. Чорнота голосно шелестіла під деревами.

— Ну! Вирішуй! Ви ж не мавпи, верхівками не втечете!

— Та як ти нас забереш? — у відчаї прошепотів чоловік.

— Легко. Тільки ви сюди вже не повернетеся. І буде інше життя в іншому місці. Ти згоден?

— Ти що, гвинтокрилом сюди дістався?! — запитав Роката, розпачливо зиркаючи вниз, де чорні рукави помалу натягувалися на підніжжя їхніх дерев.

«Це... безглуздя якесь», — розгублено думав шаман, котрий не міг не почути оглушливого шуму літаючої машини.

Знову глипнувши додолу, він закричав: