Розділ «Призначені жити»

— Врятуй нас!

Останнє, що пам'ятав Роката, це мурашині рукави, які вже обліпили третину стовбура...

Шаман очуняв і здивувався. Яскраве світло вдарило у вічі! Сонце висіло просто над ним, бо зелені лапи джунглів не закривали світила. Роката почув дитячий голос: «Вони прокидаються!» Чоловік повернув голову на крик і побачив п'яти, що хутко мигтіли, віддаляючись. У голові шуміло, вождь обіперся на лікті та роззирнувся. Його люди кволо ворушилися обабіч, наче звільняючись від обіймів міцного сну, а сюди простували незнайомі чоловік із жінкою. Так Роката познайомився з Тарасом і Дарою.

У горах Східної Європи переховувалися три жінки. Олеся та Надя були сестрами, Мілавіца до них долучилася випадково. Отій третій виповнилось щойно дев'ять, обидві ж сестри, уже дорослі жінки, опікувалися малою, неначе власною донечкою. У невеличкій хижці під ялицями на схилі карпатської гори вони щодня боролися за виживання.

Найгірше було взимку, не раз упритул до хатини підходила вовча зграя. Своїм жаским виттям, шкрябанням кігтями у стіни й нетерплячим скавулінням хижаки змушували тремтіти від страху трьох мешканок. Зброї у жінок спочатку не було, двері зсередини підпирали міцними жердинами, а вікна затуляли ставнями.

Тяжкою працею жінки встигали за літо заготувати ягоди, гриби, горіхи, визбирати хмиз і нарубати дерева. Вони висаджували на городі картоплю, сіяли потрохи на полонинах жито. У їхньому раціоні майже не було м’яса, бо лише зрідка вдавалось упіймати у потічку рибину, в лісі їжака, чи забити патиком змію або вужа... Час від часу двійко сестер вибиралися на долину, щоб добути чогось корисного для господарства.

Мілавіцу, котру вони лагідно називали Мільцею, залишали вдома, бо малій надміру важко долалося значні відстані, вона тільки затримувала дорослих. До найближчого населеного пункту було близько сімдесяти кілометрів, тож мандрівки забирали тиждень часу. Зате жінки поверталися, волочачи за собою десятки кілограмів скарбів: сокири, ножі, консерви, одяг, вудки із реманентом тощо. А одного разу їм пощастило знайти чотири вогнепаралізатори із майже повним зарядом! Відтоді їхнє життя стало безпечнішим і жінки вже наважувалися ходити у ліс поодинці. Вовки швидко второпали, що жертви перетворилися на мисливців, тож більше не наближалися до хижі.

Рой сидів біля халупи, чекаючи повернення господинь. Першою з лісу вийшла дебела жінка. Вузькі вуста суворо зімкнуті, недовірливий погляд проштрикнув простір і наче прицвяхував Роя до стіни хижі.

Надя миттю прицілилася і вистрелила у незнайомця без попередження. Рой чогось такого від неї й очікував, бо на відміну від веселої щебетухи Олесі, ця жінка з твердим і важким характером, була неначе зроблена з криці.

Відразу після пострілу Рой побачив за її спиною Олесю з Мільцею. Повновида, також висока й тілиста, як її сестра, Олеся лише зовні нагадувала Надю. Побачивши чужинця, Олеся скрикнула, пополотніла та правицею посунула дитину собі за спину, ніби квочка, що закриває власним тілом курча від яструба.

Рой усміхнувся, згадавши, як гарно співає ця жінка, коли порається на кухні чи мете хату — він спостерігав за життям цього бабського царства від світання. А от Надя — ні, молодша із сестер ніколи й не промугикає собі мелодію під ніс. Вона говорить, мовби генерал віддає накази. Голосно, коротко, чітко. Те, що мала Мільця беззастережно корилася Наді, було зрозумілим. Але й Олеся, старша на три роки за свою сестру, беззаперечно визнавала головною цього солдафона в спідниці — Надю.

Надя здивовано витріщалася на геника, котрий залишився неушкодженим після пострілу. І спробувала вбити його ще раз. Безуспішно. Рой, не чекаючи третьої спроби, звернувся до неї:

— Може, досить? Навіщо марно витрачати заряд?

— Не підходь! — загрозливо загарчала Надя.

— А то що? Ти мене застрелиш? — насмішка у словах незнайомця дошкульно зачепила молодшу сестру.

Та, задушивши у зародку гнів, який було спалахнув, жінка подумки гарячково перебирала варіанти подальших дій. «Втікати! Негайно!» — першу ідею Надя відмела з рішучістю полководця. «Ні! З Мількою ми не втечемо! А він тут один?! Якщо це засідка, то нас, певно, оточили! Це голограма? Точно. Дарма стріляла».

— Надю, — перервав шалений потік її думок відвідувач, — заспокойся! Я тут один, це не засідка і я — дещо складніше явище, ніж голограма.

Невимовне здивування з'явилося на обличчі жінки. Цей смердючий геник, гад поганючий, читає її думки?!

— Ну читаю, — підтвердив Рой її здогадку і знудьговано зітхнув, — але це така дрібниця. Щось я втомився від вашої реакції на себе. Чого довго розводитися, гайда до Тараса й Дари, нехай вони вам усе й розповідають.

— Що-о? — лише це встигла проказати Надя й м'яко осіла на землю, приспана Роєм.