Розділ «Марс. Далеко від домівки»

Найгірше велося сімом геникам, що також працювали на Марсі в складі команди вільних колоністів. Усі, звичайно, розуміли, що їх теж кинули напризволяще тут, на Марсі. Але ворожість просто іскрила в повітрі, наелектризовувала будь-яке приміщення, в яке насмілювався зазирнути один зо сімох геників. Дійшло до бійки в їдальні. Керуючому бази ледь вдалося відновити порядок. Щойно обох — геника Кларка та діпра Веронезе розтягли — й пристрасті ледь-ледь охололи, Марко Демінський оголосив:

— Панове, якщо це повториться, то ви проведете жалюгідну решту свого життя у камері. У нашій тюрмі вже є кілька вільних кімнат відпочинку, — крижаний голос керівника вмить загасив ще жевріючий вогонь неприязні. — Нагадаю, що для ув'язненого одинака — то два з половиною метра у довжину, менше двох у ширину. Ліжко, столик і унітаз. Вашою супутницею буде лише нудьга на самоті на весь термін... скільки б нам не залишилося ще прожити тут. І це стосується будь-кого, не тільки панів Кларка і Веронезе.

Мабуть, жоден із колоністів не хотів позбутися свого статусу вільного і просидіти в тісній клітці свої останні дні, тому більше бійок не було.

Ніл не вгадав, пророкуючи колонії півторарічне існування. Колоністи витримали два з половиною роки.

Їжі не бракувало, її запасів було вдосталь, ще й багато чого вирощували самі, але з водою невдовзі виникли проблеми. Її доводилося добувати на Олімпі. Цей найвищий вулкан Марса стримів у центрі рівнини Тарсис, яка утворилася внаслідок удару астероїда. Космічний камінь-мандрівник виявився достатньо великим, аби пробити кору Марса й видобути на поверхню гігантське море розплавленої породи, яке поступово охолоджувалося. Вистигаючи, лава осідала, тиснучи на гарячі надра, і в центрі кратера утворився вулкан, який піднявся, наче корок. Вода потрапила на Олімп, випарувавшись з лави. Виходи марсіанської криги траплялися на всій ділянці підошви вулкана.

Колоністи виряджали туди експедиції, використовуючи усі справні всюдиходи. Прибувши на місце, спочатку виходили механіки у скафандрах, щоб провести технічний огляд велета-екскаватора, котрий терпляче чекав чергових відвідин своїх маленьких творців на кількасотметровому пласті криги. У той же час екіпаж розміщував на зручних для завантаження позиціях ємкості для льоду. Коли механіки завершували огляд, а робітники надійно встановлювали на підпорах контейнери кулястої форми, до роботи приступав оператор екскаватора. Ківш вгризався у товстий шар марсіанського льоду і завантажував крижану крупу в гігантські сфери. Щойно заповнювали усі контейнери, механіки закріплювали завантажені кулі перед всюдиходами. Машини, наче велетенські жуки-скарабеї, котили їх до бази.

Поки працювало чотирнадцять всюдиходів, колоністам вдавалося привозити такий об'єм води, що її вистачало на місяць. Але поступово техніка зношувалася, не витримувала... Всюдиходи виходили з ладу і механіки викручувалися, знімаючи запчастини з поламаних, аби залишалися на ходу інші. Через два з половиною роки в робочому стані знаходилося лише п'ять транспортувальних машин.

А ще й сонячні батареї потрібно було очищати від пилу. На енергетичні поля робітників доправляли також всюдиходами, бо не зосталося жодного справного робота-порохотяга і відремонтувати їх також не змогли, оскільки кораблі із запчастинами уже не прибували.

Ніл знав, що втрата останньої транспортувальної машини означатиме для мешканців колонії неминучу загибель. Ані до Олімпу не дістануться, ані до батарей — надто далеко, щоб сходити туди і повернутися до бази на одній зарядці кисню у скафандрі... Зрештою, навіть якби вистачило кисню... Що з того? Скільки льоду візьме на плечі колоніст? Мізер...

Начальник зміни також розумів, що не лише його мозок виїдають страшні думки. Ніл навіть трохи заздрив утомленим в'язням, котрим за роботою бракувало часу, аби замислюватися над майбутнім. Ті, у кого знаходилося щодня кількадесят хвилин на роздуми, іноді обирали швидку смерть замість безнадійного продовження боротьби.

Першим пішов Рой. За ним потяглися інші... Начальство намагалося наглядати за зневіреними колоністами. А лікар бази експериментував із залишками ліків, до складу яких входили наркотичні речовини, і підсипав їм потрохи у їжу саморобні «антидепресанти». Тільки за всіма не впильнуєш... І не на всіх діє ескулапова суміш. Он, тиждень тому Іда зуміла прикінчити себе... Як там, у її записці, писалося? «Без мене вам усім стане легше, води буде більше. Та й трохи зайвої енергії отримаєте з мого тіла. Прощавайте, більше не можу. І простіть».

Ніл нікого зі самогубців не осуджував, та його розворохобила посмертна записка Іди... «Я не хочу такої ласки! Це просто жалюгідна спроба виправдатися!» — думав чоловік. Сам він уперто тримався за віру, хоча й уже не заглядав щовечора до Біблії.

Наближалася година багряно-іржавого присмерку, брунатні тіні від пагорбів видовжилися. Ніл, стоячи на чатах, роззирнувся. В'язні завершували роботу. «Відносно спокійна зміна», — відзначив подумки чоловік, зиркнувши на поверхню сонячних батарей, очищених робочими від куряви.

Люди з ним ішли на роботу охочіше, ніж з іншими начальниками бригад. Хтозна-коли народився забобон, що з Нілом у них більше шансів повернутися на базу живими. А йому просто досі таланило нікого не втратити.

Один зі скафандрів в'язнів перейшов у режим попередження — засвітився ультрамарином індикатор. Хоча кисню у резервуари всіх скафандрів закачували однаково, але об'єм легенів у різних людей усе ж різний. Тому хтось споживає його швидше, а комусь вистачає на довше. Ніл розгледів на спині номер. «Дев'яносто шостий! Повернення на всюдихід! У тебе залишилося двадцять хвилин!» — наказав чоловік в'язню. Той слухняно причепив лижі й заковзав до машин, відштовхуючись палицями. Невдовзі загорілися ще двоє, наглядач знав, що за хвилину-дві всі індикатори сигналізуватимуть про те, що повітря у скафандрах робітників залишилося на два десятки хвилин. Тому Ніл скомандував: «Хлопці, на сьогодні все! Повертаємося на базу».

Люди вишикувалися колоною, пристебнулися карабінами до тросу і на широких лижах з надлегкого сплаву рушили до всюдиходів. Ніл зв'язався з водіями, щоб вони готували шлюзові камери. До транспортувальників треба було ковзати на лижах майже дві хвилини. Машини навмисне залишали подалі від батарей, аби курява, викинута з-під коліс, додатково не забруднювала панелей. Ніл бачив, як на всюдиходах поволі опускалися пандуси до шлюзів.

Голову процесії очолював його заступник, Ніл замикав її. Чоловік кинув останній погляд на сонячні батареї, очищені нині від порохняви. На них уже знову лежав тонкий шар пилюки. Та найгірше було не це. На горизонті начальник зміни помітив тьмяне марево. Він добре розумів, що це означає. Потужний вихор підняв у атмосферу планети тони піску і пилу. Десь за видноколом шаленів ураган, а на Марсі до лінії горизонту — всього близько трьох кілометрів. Буря могла й оминути те місце, де вони знаходилися, але чоловік не надто сподівався на удачу. «Ворушіться! На нас йде «джин»! Увімкніть маяки!» — наказав Ніл.

«Джинами» колоністи називали люті марсіанські торнадо, що налітали зненацька. Тоді у вирі піщинок зникало все, в тому числі губилися і люди. Лише за увімкнутими маячками знаходили зниклих. Рідко живих, бо кисень, як правило, закінчувався швидше, ніж рятувальники могли дістатися до них.

Минуло трохи більше хвилини, і довколишній світ потонув у пітьмі. Ніл поки що бачив спину останнього в'язня, але через кілька секунд перестав розрізняти силует людини попереду. Однак міцна линва, яка тримала усіх в колоні, не давала їм розділитися у крутоверті піщаної бурі. Ніл глипнув на годинник у правому кутку скафандра. Вони йшли півтори хвилини. Зв'язок ще працював, але чоловік знав, що він ось-ось щезне. Бригадир загорлав: «Лягти всім!» Щойно пролунали Нілові слова, люди повалилися долі. За мить зник зв'язок.

Вітер заносив вервечку тіл у скафандрах піском. Десь зовсім поряд були всюдиходи, але як у суцільній куряві, де і власної руки не розгледиш, побачити машини? Ніл дивився на годинник та показник кисню. Час танув, кисень також. «Сім хвилин...» — пильнував чоловік. «Шість... п’ять...» У той же момент він відсторонено, якось аж занадто байдуже думав: «То ж треба? Тільки подумав про спокійну зміну. Дурень. Тут ніколи не можна розслаблятися. Коли залишиться три хвилини, я їх підніму й підемо навмання... Може, хтось і наштовхнеться на всюдихід».