Розділ «Марс. Далеко від домівки»

Рой рідко спілкувався з тутешнім людом, залишаючись тижнями на самоті у своєму модулі. Йому вистачало крихітної квартири і робочого кабінету. Але зараз, після моторошної пустелі Голомери, він хотів побачити живих людей. Чоловік на візочку з порогу привітався з усіма колоністами, що зібралися в їдальні на обід. Їхні похмурі обличчя нічого доброго не віщували. Рой підкотився до Ніла, з котрим іноді перемовлявся кількома фразами. Жартівник, завше добродушний веселун похнюпившись, знічев'я ганяв виделкою кружальце морквини у своїй тарілці.

— Ніле, що таке? — тихо спитав учений.

— Сидиш у себе, наче кріт у норі, нічого не знаєш...

— Та що сталося?!

— Нам гаплик...Земля не відповідає, зв'язку нема, здається, там у них пандемія, — безбарвним голосом відповів Ніл.

— Я щойно вийшов з Голомери... Вона безлюдна, невже всі загинули?!

— Не знаю... Позавчора я востаннє говорив із Джи. Вона захворіла, Люк теж, тільки Мінні була здорова... І ось уже два дні не можу їх побачити, на виклик ніхто не відповідає... У всіх так... Госпо-о-оди... — розпачливо простогнав останнє слово чоловік.

— Треба викликати будь-кого: знайомих, рідних. Усіх, хто вписаний у пам'ять комунікаторів.

— Ага, ми вже намагалися. Тільки Борману вдалося хвилину поговорити зі своєю далекою родичкою. Все, що вона встигла сказати... Зачекай! — раптом перервав розповідь Ніл.

Він метнувся у куток зали і за мить повернувся з комунікатором.

— Ось, глянь на запис. Може, ти щось зрозумієш...

Рой кілька разів передивився одну і ту ж сцену. Спочатку з'явилося повне привабливе обличчя жінки, вона виглядала розгубленою й переляканою.

Чоловічий голос допитується, що сталося? Рой здогадався, що то говорить Борман. Жінка відповідає: «Тут таке! Таке! Боже мій! Люди мруть, як мухи!» Далі у неї починається істерика, а коли жінка потрохи заспокоюється, раптом рвучко відвертає голову від пристрою. Чутно постріл... Зображення замиготіло, видно, комунікатор упав на підлогу. Картинка знову з'явилася, ось промелькнуло чиєсь плече, потім нерухоме око камери комунікатора показує куточок стола, стелю, люстру вгорі. За хвилину екран гасне.

— То могли бути мародери.

— Ми теж вирішили, що ті, котрі вижили, грабують...

Рой боявся дивитися на співрозмовника. Він щойно гостро усвідомив, що його мама теж... Сидів, закам'янівши: ані видихнути, ані вдихнути. Всередині утворилася чорна діра, якась порожнеча. Десь здаля він почув голос Ніла:

— Ми теж тут довго не протримаємося. Може, рік... півтора...

Рой нічого не відповів, вакуум усередині вмить наповнився болем — вибух під ребрами ледь не розірвав йому груди. За хвилину трохи попустило. Рой розвернув візок і поїхав геть.

«Пандемія... Пандемія...» — це слово займало всю свідомість своєю невідворотністю. Вирок, що не підлягає переглядові. Всередині ширився подив, росла недовіра до того, що відбувається, адже Рой завжди знав, що то він довго не протягне, з його букетом болячок — хіба до років тридцяти. І гадав, що мама його переживе... Каліку найбільше тривожила не власна смерть. Давно з цим зжився і не переймався. Він боявся не за себе, а за маму, навіть перед польотом на Марс говорив із тіткою Ульріхою, щоб та приглянула за нею, якщо з ним щось трапиться.

У глибині душі, котра не хотіла приймати жахливої правди, жевріла іскорка надії. Рой повернувся до кабінету та знову рушив у Голомеру.