Розділ «Марс. Далеко від домівки»

Буря втишилася настільки ж раптово, як і почалася. Індикатор кисню загрозливо блимав. «Чотири хвилини. Але це в мене... Вони ж працювали, більше споживаючи...У когось міг уже закінчитися...» — Ніл виборсався з купи пилу. Фігура попереду також встала, помалу всі піднялися. Найближчий всюдихід стояв за кілька метрів від них. Люди відстібалися від линви і хутко застрибували у машини.

— Завдання виконано, але буря звела нанівець працю зміни! — звітував Ніл черговому.

— Люди цілі? — запитав той.

— Так, втрат нема, — втомлено озвався бригадир.

Щоправда, не всім так щастило. На неозорих марсіанських полях, засаджених прибульцями із Землі безкінечними рядами батарей, свій врожай збирала смерть. Бурі налітали несподівано, відразу зникав зв'язок із працюючими, потужні електричні розряди вбивали непроханих двоногих гостей Марса, що насмілювалися виповзати зі своєї глибокої нори — бази, вкопаної у надра червоної планети.

Та без енергії неможливо було підтримувати життя колонії, вирощувати рослини, добувати воду, виробляти кисень. Тому люди раз у раз ішли нагору, на поверхню вороже налаштованої до чужинців планети, сподіваючись, що сьогодні пощастить вижити і протриматися ще один день.

На початок жовтня 2119 року із більш як чотирьох сотень мимовільних бранців непривітного Марса, що цілком виправдовував своє войовниче ім'я, залишилося всього тридцятеро. Життя колонії завмирало. Вісімнадцятеро жінок і дванадцятеро чоловіків — усі вони боролись уже за інерцією, облишивши надію на порятунок.