Розділ «Марс. Далеко від домівки»

Він і раніше легко ламав паролі системи нагляду, якщо потрібно було, а тепер, коли ніхто не міг перешкодити, це взагалі виглядало дитячою забавкою. Та попереду чекало значно важче завдання. Серед сотень тисяч камер спостереження довелося вишукувати потрібні. Спочатку Рой знайшов координати власного будинку, вирахувавши їх за допомогою геонавігатора. Потім спробував у межах заданого квадрату відмітити крупні споруди і перевірити, котрі з них обладнані багатьма камерами. Адже у житлових будинках штучні «очі» наглядають лише за підземними входами-виходами, тож Рой шукав установи, великі магазини неподалік від свого дому, які, як правило, значно краще охоронялися. За півгодини він знайшов те, що треба. Музей був нашпигований пристроями спостереження, залишилося тільки опанувати пульт управління.

Ще через дві години Рою нарешті вдалося навести одну із камер, розташовану на даху музею, на вікна свого модуля. Його охопило розчарування. Хоч прилад виявився достатньо потужним і огляд не закривала жодна будівля, однак видно було небагато. Рой продовжив пошук, проте лише музейна камера давала більш-менш добре зображення вікон його квартири.

Раптом чоловік завважив мобілет, що випадково потрапив у поле зору одного зі знайдених пристроїв спостереження. Поки Рой налаштовував його, машина вже зникла...

Хвилю поміркувавши, чоловік заходився одну за одною перемикати всі камери, сподіваючись рано чи пізно побачити людей. Нарешті він помітив те, що шукав... У якийсь будинок заходили озброєні люди. Рой продовжив спостереження далі й знову надибав зображення.

Він просидів у Голомері не дуже довго, проте й того, що побачив, йому вистачило, аби зрозуміти головне: геники чомусь убивають діпрів. Живих залишилося небагато і більшість із них — генетично модифіковані люди.

Чоловік, обхопивши голову руками, сидів у візку. Що ж там сталося: революція, громадянська війна? Якщо мама й вижила після хвороби, вона все одно мертва. Або її ось-ось застрелять... Він заплакав. Якось несподівано, по-дитячому. Безпомічно захлинаючись слізьми. Обіпершись на стіл, він безсило поклав голову на руки, плечі здригалися, а він вив. Дивні звуки — жаскі, схожі на скімлення побитого собаки — металися у крихітній кімнаті. За якийсь час Рой затих, схлипи рідшали, аж повний безрух перетворив тіло каліки на безживну брилу.

Через якийсь час чоловік стрепенувся і втретє за цей день натяг шолома на голову. Він клацав ще і ще, виглядаючи людей. Вирішивши зрозуміти, що сталося, Рой уважно перебирав десятки зображень, поки не натрапив на одне. Кілька годин він стежив за озброєним чоловіком, що, очевидно, стояв на варті біля дверей якогось приміщення. Час від часу з'являлись інші геники, котрі конвоювали дітей — завжди діпрів. Це була школа, як невдовзі довідався спостерігач із уривків розмов вартового і прибулих. Зі споруди малих не випускали, тільки всередину заводили нові партії переляканих, заплаканих дітлахів різного віку. Ось зайшла ще ватага.

Потім Рой побачив геників, які позаносили у школу коробки з продуктами, воду в пляшках. «Отже хоча б дітей вони не збираються вбивати», — полегшено зітхнув чоловік і продовжив пошук.

За декілька хвилин йому на очі потрапила зграя вбивць, що біля входу до якогось приміщення, замордувала втікачку. Рой, заціпенілий від розпачу, сидів й спостерігав, як жінці відітнуло вогненним лезом голову, котра покотилася, мов м'яч, метляючи пасмами довгого темного волосся. Вона була схожа на маму. Зачіскою та поставою. І віку приблизно того ж.

Нудотна млявість накотила на вченого. Він раптом відчув, що більше не може, що мусить негайно вийти геть, забратися з цього моторошного й незнайомого сну. Ледве пересилюючи слабкість, Рой зіпхнув шолом. Той впав на підлогу і покотився... як голова тої нещасної. Його вивернуло просто на стіл.

Він змучився, дуже втомився від цього звихнутого світу. Глянув, їдучи до ліжка, у люстро на стіні. Гострі вилиці, рідкі, не надто охайні пасма сірого волосся, почервонілі, запалі очі. Скелет, обтягнутий шкірою. Але чоловікові звично було бачити непривабливого себе у дзеркалі, він лише несхвально ковзнув очима відображенням та витяг з полиці, що висіла збоку від свічада, невелику коробку. Дістав з аптечки ампулу, зарядив її у шприц-пістолет і ввів рідину собі в стегно...

Нілові зовсім не сподобався той вираз обличчя, з яким цей дивак на візочку поїхав геть із їдальні. Але він не наважився відразу піти за Роєм, не хотів надокучати вченому. Проте наступного дня чоловік усе ж вирушив до модуля геника, мимоволі знову і знову пригадуючи осклілі очі, ніби сірим попелом притрушені вузькі губи, брови, схожі на зламані крила... Лабораторія знаходилася у найнижчому шарі заглибленої у кору Марсу колонії.

«І не скажеш, що між нами склалися тісні стосунки, але щось схоже на взаєморозуміння, на тінь дружби є», — приблизно так розмірковував Ніл, прямуючи до закапелка того дивака. Взагалі-то, модифіковані розумники його ніколи не цікавили, а вже де там із пихатим геником потоваришувати... Але Рой був начебто нічого, непоганий хлопака. Тут чоловік невесело всміхнувся: «Нормальний? Якраз навпаки... Серед геників — біла ворона».

Ніл дійшов до дверей особистого модуля вченого й енергійно постукав. «Певно, знову в кабінеті», — вирішив, хвильку постоявши і сторожко вслухаючись у лунку тишу. Однак Роя на робочому місці не було, тому чоловік повернувся, нерішуче потупцяв біля квартири й штовхнув двері. Вільні колоністи, як правило, своїх модулів не зачиняли, адже всі знали один одного, тож злодіїв не боялися. А в’язні, замкнені у своїх камерах, звісно, у цю частину колонії доступу не мали.

Рой, здавалося, спав, розпластавшись на ліжку в своїй кімнатці. Та від уважного погляду відвідувача не сховав шприц-пістолет, затиснутий у правиці. Одним стрибком Ніл подолав півтора метра до ліжка й затрусив лежачого. Потім гарячково почав шукати пульс на шиї Роя. Усвідомивши, що той мертвий, чоловік вивільнив шприц з його долоні та випорпав з нього ампулу. Маркування на ній все пояснило...

Ніл безсило присів поруч із тілом. Рішучість та напруга випарувалися, у голові мляво ворушилися навіть не думки, а уривки, з нього самого наче хтось вишкріб часточки життя. Згодом Ніл важко підвівся і вийшов з модуля, пробурмотівши собі під ніс: «Може, йому там буде ліпше...»

За годину Ніл та ще двоє колоністів: священик і лікар — стояли біля утилізатора над трупом. Прощання обмежилося короткою літургією, пастор лише традиційно запитав, чи не хочуть присутні додати щось. Ніл заперечно хитнув головою... Машина байдуже проковтнула мерця, витворюючи таку потрібну колонії енергію з органічної матерії.

Зникнення сріблястої кулі зауважили невдовзі після самогубства Роя, оглядаючи всі приміщення, які розташовувались унизу, поблизу модуля померлого. Дві інші сфери й далі лежали у своїй схованці — кімнаті-сейфі. Метушні чи переляку звістка про загублений предмет не викликала. Ніхто з колоністів зараз не тривожився через якісь там кулі, адже кожен переживав втрату рідних людей на Землі, усвідомлюючи, що йому в потилицю також дихає безноса з косою.

Зв'язок із Землею відновився через тиждень, але краще би він не з'являвся взагалі. Геничка, голограма якої вигулькнула у кімнаті перемовин, говорила всього декілька секунд. Дівчина виголосила, що на Марс найближчим часом не планують відправляти кораблів із людьми та вантажами. Потім сухо попрощалася і зникла. У записі цей монолог передивились усі мешканці колонії, дехто — по кілька разів.

Начальник в'язниці, переглянувши повідомлення, тільки скреготнув зубами й вибіг геть. Їх прирекли на смерть. Новий екіпаж, котрий мав замінити лікарів, наглядачів у в'язниці, інженерів, техніків, обслугу, усі чекали через чотири місяці. Майже два роки спартанського життя, пекельної роботи, щоденної боротьби з піщаними бурями, лютим холодом повинні були незабаром закінчитися для цієї зміни вільних колоністів. А тепер уже ніхто з них не повернеться додому...