Розділ «IX»

— Чому?

— Ця проблема виникла через те, що у Болеслава Сором’язливого немає нащадків. Ми не хочемо, щоб це повторилося згодом.

Василько Романович перезирнувся з сином Володимиром.

— Тобто? Ви хочете сказати, що і Лєшек, як і Болеслав, прийняв обітницю цнотливості? Вашим королям зайнятися більше нічим?

— На жаль, це не так, Ваша величносте! Лєшек дійсно не може мати потомства, але зовсім з іншої причини, ніж Болеслав, — відповів Браницький.

— З іншої? Що ви маєте на увазі?

— Його жінка Агрипіна стверджує, що Лєшек не може стати батьком. Зараз до нас доходять чутки з його позавроцлавських володінь, що Лєшек лікується за допомогою жаб та змій. Це не дає ніяких результатів, лише викликає огиду до нього серед людей.

Почувши таке й уявивши це, Василько скривився.

— Що ж, це й не дивно, — згодився він. — А що шляхта?

— Достойники Краю не хочуть, щоби нами правив такий король, — повідомив поляк.

— У вас є інша кандидатура?

— Так, Ваша величносте! Це опольсько-рацибузький князь Владислав.

Василько намагався пригадати, що він знав про Владислава. Свого часу у боротьбі за австрійську корону, котру безуспішно намагався дати своєму синові Роману Данило, Владислав спочатку підтримав Белу IV, а потім перейшов на бік Отакара і вже не покидав його. П’ять років тому Владислав спробував залучити Польщу до угоди з тим-таки Отакаром, але шляхта відмовила. Тепер та ж таки шляхта просить за нього.

— Чому ви це мені кажете? — нерозуміюче запитав Василько. — Яке мені діло до ваших справ? До того ж королю сорок років, а мені вже за шістдесят. Чому я маю переживати за те, що буде у вашому краї через десять чи більше років, якщо, можливо, мене вже не буде? Шановне панство! Якщо у нас із вашим королем і є конфлікти, то це не дає вам приводу пропонувати мені угоду проти нього. Мене більше цікавлять прикордонні з вами землі, а не той факт, що один із претендентів на ваш трон не може зачати дитину.

Слова короля не сподобалися полякам. Вони стали переглядатися, почалися перешіптування.

— Крім того, панове, я не розумію, як ви уявляєте мою допомогу, — продовжив король Василько. — Якщо пораду, то я її вже вам дав. Допомогти військком? Яким чином? Тільки пішовши війною. А я на це не погоджуся ніколи. Та й це не наші проблеми.

Сулько Браницький залишився незворушний. Складалося враження, що на інший результат розмови він не розраховував, але спробу зробив. У нього все ж залишилося останнє запитання, і він не хотів його ігнорувати.

— Чи може шановне панство поставити Вашій величності запитання? — поцікавився він.

— Я вас слухаю!

— Чи можемо ми сподіватися, що Ваша величність не пристане на бік Лєшека?