Розділ «Бенкет»

Випили стоячи і знову посідали.

– А хто ж він такий, отой один, що ви, поважний князю, не побажали випити за нього? – запитав гість з вусами.

– О, той один лихіший за всіх ворогів... він позбавив мене ласки цариці-матінки... Ну, далі я мовчу... діждуся свого часу... У нас падали згори ще не такі, як він, – сказав крізь зуби пан-князь, і обличчя його налилося кров’ю.

– Могутній, мабуть, ворог. У значних осіб і вороги значні. Та що вам, князю, до ворогів, коли маєте отакі добра, – зазначив гість з вусами.

– А так! Що там вороги? – підхопив другий гість. – От я скажу й не помилюся, що князь не знає ліку всім своїм добрам і навіть – скільки він має душ своїх рабів.

– А нащо мені, коли у мене є оті, що знають? – одповів з пихою князь. – Ану, Борисе! – сказав, не повертаючи голови.

Борис наблизився до панського стільця, витягнув з-за пояса нагая і, дивлячись на карбоване пужално, почав голосно вичитувати:

– «На вісім сіл двадцять дві тисячі п’ять сотень та ще дванадцятеро душ; з них загинуло за рік своєю смертю – дев’ять сотень та ще сімдесят душ; повісилося двадцять троє; втопилося дванадцятеро, зарізалося семеро і невідомо де поділося чотири душі».

– Ой-ой! Двадцять дві тисячі! Оце я розумію!.. – дивувався заздро пан-гість з поголеними вусами. – Є з чого вибрати отакий розкішний квітник, – вказав на дівчат. – Князь живе, як жив колись Сократ.

– А хто воно Сократ? – запитав князь гостя.

– Сократ – це грецький цар, – одповів гість.

– Ось воно що! – задоволено промовив князь. – Ану ти, дурноверхий учений! Де він там?

З глибини альтанки з’явився Григор і наблизився до князя.

– Ану, кажи, коли царював грецький цар Сократ?

– Царя Сократа не було ніколи, а був мудрий Сократ, величний вчитель і філософ, – одповів Григор.

Князь глянув на нього гнівно.

– Запиши йому двадцять п’ять різок, – сказав він Борисові. – Ото, щоб він пам’ятав на другий раз Сократа.

Борис витяг ножа й закарбував на пужалні.

– Двадцять п’ять мало. Зовсім ніщо. Звеліть, ваша ясність, нехай запише сотню, – поправив Григор пана.

– Чого ж то так? – здивувався князь і навіть глянув на Григора.