Розділ «Страшна левада»

– Мабуть, не вдержать, – сказав і Марко.

– Та сила гарна річ, – погодився Григор. – То вже треба боронитися до краю, щоб не дати себе на поталу. Тікають часом люди з міцних в’язниць, коли знають, куди тікати. А на мою думку вам краще побути отут, вибрати слушний час та вже тоді думати щось, – радив він. – А до того ще я сьогодні вже сказав про вас панові.

– Панові? – не дуже радо здивувався Самко. – Отака ловись!

– Так. Я сказав йому, що ви неабиякі мандрівники, а вчені астрологи, волхви й чарівники великі, умієте ворожити на зорях. Уже знаючи пана, я знав що й сказати, – хвалився Григор.

– Чарівники? Волхви?! На зорях?! – перепитував ще дужче здивований Самко. – Оце тобі якась юдоль плачевна. Щоб я пропав, коли ворожив хоч кому-небудь зроду. Може ти. Марку, тямиш ворожити? Та де там! Ти так умієш, як і я. А щоб його!.. Щоб ми ото на зорях? Дивина! Та з нас отакі волхви, як з цигана господар.

– Та про те не журіться. Зумієте, – заспокоїв Григор. – Пан зацікавився дуже, звелів мені нагадати про вас і переказав, щоб ви подивилися гаразд на зорі та дізналися про його власну долю.

– Ото! Ще краща річ... Подивитися на зорі... Це для мене однаково, що глянути в халяву. Блищать угорі, нехай собі блищать, – говорив Самко. – А щоб ото нам угадувати чужу долю, так це навіки чудасія. Ми й собі не спромоглися вгадати, бо куди йшли, а де опинилися, шукали вільний край, а вскочили в неволю. Нам казав млинар, що нас хочуть отут налигати, а це вже в якісь волхви пошили. І ворожи їм, хоч висмоктуй з пальця. Що нам той пан? Нехай сам дивиться на зорі або куди хоче. Нізащо! Ні! Які ми ворожбити?! Це ми такі покірливі до часу, а ось тільки нехай нас роздратують! – почав сердитись Самко.

Він за оці дні надивився на все, що тут діялося, наслухався багато, а оце не знав ще, на чому зірвати серце.

– Брати, брати, не бачили ви ще лиха, – сказав Григор. – Ви ще не знаєте гаразд, що в нас отут робиться. Нас була більша сила, та мусили скоритися, а вам двом нічого й сперечатися.

Григор розповів бурсакам про те саме, що й млинар: як опинилися в неволі колишні козаки, тільки в його оповіданні було багато вогню і відчувалося, що боротьба ще не закінчена. Самко й Марко слухали Григора з захопленням.

– Гей, шкода, що нема вже отут сміливих, а то б і ми з Марком пристали! – сказав рішучо Самко. – Чи так, Марку?

– Атож. Мені аби дрючина замашна, – сказав Марко.

Григор нахилився до сліпої, зазирнув їй в обличчя, а вона, немов відчувши на собі його погляд, кивнула мовчки головою. Тоді він підвівся, подивився навкруги, прислухався й сів знов.

– Хоч ми вас, брати, не знаємо гаразд, та видно й так, що ви одважні й щирі хлопці, не продасте нас, коли ми вам скажемо дещо. Вам не дороге ваше життя, коли ви думаєте змагатися, а тому нема чого нам критися від вас, – говорив тихо Григор. – Ще є непокірні серед нас. Ми ждали Пугача Омелька, та на вічний жаль не дійшов він до нас... А ось і зараз настає слушна година: наїздять сюди пани та купують людей, щоб гнати їх до Новоросії; оце вони у нас отут куплять сотню, та ще в поближніх маєтках закуповують багато кріпаків. От ми й почуємо, що заспівають люди, коли обуряться разом усі та буде щось, а коли ні, тоді на довгий час заклякнемо й залишимось рабами, – закінчив Григор.

– Коли б хоч звільнити отих, що в льохах сидять, – сказала сліпа.

– А так, треба ослобонити, хоча б самим опинитися в льохах, – погодився Григор.

Самко почухався, почувши про льохи, бо згадав про льох у Чернігові.

– Тут, виходить, коли битися, то вже до краю, цур їм отим льохам, – сказав він.

– Та битися ж, а не одгонити мух, – буркнув Марко.

Усі засміялися, а Самко здивувався, що Марко, вперше за весь час, як він його знає, забалакав сам.