Розділ «Що бачив та чув Самко»

– Ой, Досю, ні! – вжахнулася сліпа. – Це ж дорога ціна, щоб урятувати двох, хоч би то й гарних людей. Коли б ти побалакала з отим катюгою, хоч будь про віщо, то подала б отим йому надію. Він і так, як ти кажеш, зорить за тобою, але ще не насмілився. Мені аж дивно, що він такий несміливий чогось з тобою. З іншими дівчатами не панькається, бо вже скількох покривдив. Але цур йому, не думай з ним балакати, краще ховайся від нього, – вмовляла сліпа.

– Мені їх шкода, Орисю. Вони тут загинуть, а ще, на лихо, вони зчепилися з ним, а той не подарує, – говорила Дося.

Вони обоє замовкли, щось думаючи. А Самко, слухаючи, зрозумів, що дівчата балакали про нього з Марком і журилися про їхню долю, гадаючи, як їх порятувати.

– І мені шкода їх, та не тільки їх двох, а всіх, багатьох, – забалакала палко сліпа. – А хвилинами мені наче нікого не жаль. Я тоді лютую серцем, лютую на всіх. У мене тоді буває таке бажання, щоб усім, кому тяжко та було ще тяжче, щоб допекло їх, довело до нестями, до останнього терпцю. І мені тоді здається, що краще піти всім разом на смерть і хоч самим пропасти, так зате помститись на гнобителях.

Вона знову замовкла на хвилину, дихаючи важко, наче після втоми.

– Ти, Досю, пожди, поки побалакаємо з Григором. Він оце, напевно, приїхав з паном. Не турбуйся дуже за оцих двох, вони й самі зуміють захистити себе. У нас є такі, що не бачать зовсім світу сонця. А Григор щось порадить, – говорила сліпа.

– Так, Григор порадить, – погодилася Дося.

– А з Борисом не балакай, знову кажу: стережися його, Досю. Згадай лише свою закатовану матусю... Отакі ж, як Борис, з наказу панів загнали її в домовину... З ним не тільки балакати, а й не бачити його, бо він і дихає розпустою та катівством, – говорила сліпа, здригуючись від огиди.

– Та що це ти, Орисю? Нащо ти мені отаке кажеш? – здивовано й разом ображено запитала Дося. – Мені аж боляче зараз від однієї думки, що нібито я маю щось до того ката, а ти мені так палко одмовляєш...

Дося замовкла сумно.

– Я нічого тепер не думаю лихого, – заспокоїла її сліпа. – Я не крилася ніколи з тобою, як і ти зі мною. Скажу тобі по щирості, що сьогодні, отам біля мосту, в мене була промайнула думка лиха тоді, коли отой подорожній хотів повчити отого ката, а ти... – сліпа недоговорила і вхопила Досю за руку, щоб відчути хоч по руці, коли неможна бачити очима німої відповіді.

– Я побоялася, щоб він його не вбив... – одповіла тихо Дося.

– Чого ж ти боялася? – ще тихше запитала Орина.

– Боялася, що така смерть для ката була б легка, – прошепотіла Дося, блиснувши очима.

Сліпа затремтіла радісно, обличчя її засяло, вона ще покращала. Нахилившись до Досі, вона промовила їй щось тихо на вухо. Не чув Самко, що сказала таємно сліпа Досі, але він чогось здригнув.

«Щось є в оцій хаті. Хто він, отой Григор, що про нього згадували дівчата. Хто ці люди, що не бачать світу сонця й що про них з таким сумом казала сліпа», – думав Самко.

Тихенько, щоб його не помітили, він пройшов садком і попрямував до клуні, весь час думаючи про балачку дівчат, що мали якусь надзвичайну таємницю.