Розділ «Пригода за пригодою»

А Марко сидів собі байдужо, держачи в зубах люльку, і не повернувся навіть, щоб подивитися, з ким сперечається Самко.

– Ви чуєте! Ось устаньте-бо та вклоніться. Це ж вам не хто-небудь отут стоїть! – уже наказуючи, вимагав прислужник.

Самко глянув на управителя і зразу ж одвернувся, бо захлинувся від сміху. Він згадав, на кого схожий видом оцей управитель. У Братському був отакий чернець, безвусий та безбородий; він був за старшого над прибиральниками монастирських виходків.

– Чого б то ми вклонялися? – запитав Самко і глянув знов. – А, щоб його... Ми краще підемо звідціль... – ледве вимовив він, задихаючись та здержуючи сміх, що от-от вибухне. – Ходімо, Марку, від гріха, щоб не кланятися отцеві золотареві.

Марко, хоч і не був смішливий, а проте доволі йому було нагадати про «отця золотаря», щоб він почав реготати. А коли Самко нагадав про того, то й він озирнувся, глянув на управителя. Глянув, замахав обома руками й зареготав.

– Го-го-го! А справді він. Го-го-го! Ідіть собі, зробіть ласку, бо я буваю смішливий, – звернувся він до управителя й прибічника.

– Годі тобі, чорте, сміятися, – зиркнув грізно на нього очима Самко.

Марко взяв у рота люльку, але вона плигала в його зубах.

– Чого вони такий? – запитав прислужника управитель, не розуміючи, чого сміються оті подорожні. Він і не подумав, що то з нього регочуть. – А той уже з люлькою палить? – вказав він прислужникові на Марка.

– Так. З люлькою! Та ще й побіля наказу!.. А я й не туди, – сказав прислужник.

Він швидко вихопив з-за пояса нагая, підскочив збоку до Марка і вдарив, щосили, нагаєм по люльці, влучивши так, що люлька одскочила від чубука, вдарилася об колоду й розбилася.

Марко підскочив від несподіванки і схопив прислужника за руку вкупі з нагаєм, стиснувши так, що той упав від болю навколішки.

– Ой-ой!.. Пусти... – промовив поблідлий прислужник.

Марко виплюнув з рота спершу чубука, а потім зуба і промовив:

– Пропала люлька череп’яна і один зуб.

І він так стиснув прислужникові руку, не випускаючи зі своєї, що той аж застогнав.

Самко глянув, куди впав Марків зуб, і, зиркнувши поперед себе, побачив отих двох дівчат, що купалися ранком, а біля них сивого дідка. Дідок та молодша дівчина дивилися з жахом на Марка, що держав за руку прислужника, а той корчився від болю. Старша дівчина мов прислухалася до чогось.

– Пусти... пусти... я панський... – промовив, стогнучи, прислужник.

– Хоча б ти був чортів брат, а люльки й зуба не подарую, – сказав похмуро Марко. – Ось не пручайся-бо! – гримнув він уже сердито.

Самко аж здивувався, що скупий завжди на слово Марко так багато сказав тепер. Він бачив, що Марко почав сердитися, а це вже буде біда. Незручно, що саме отут люди.